Не порушив традиції й Максим. Видерся якнайвище, вибрав гілляку потовщу, прив'язав надійніше мотуз, накинув на шию петлю та й стрибнув із деревини.
Сосна терпіла-терпіла, а на Максимові терпець і ввірвався: та чи довго ви, антихристи, на мені будете вішатись?! Узяла та й уламала гілляку. І Максим замість того, щоб загойдатися в повітрі, каменюкою шаснув донизу. Врізався гузном у твердь — земля пішла хвилями. А вже зверху важкенна гілляка — трісь! — по дурній голові!..
А-а, сила нечиста!..
Зірвався на рівні, ухопив зозла гілляку та й, забувши, що вона ж до його шиї й примотузована, пожбурив щосили в соснину. Гілляка об стовбур, і Максим у той же стовбур мордякою...
* * *
Отак і живуть Максим та Маруся.
Маруся далі працює телятницею та порає немале своє господарство. Максим шоферує та помагає по домашньому Марусі. А коли на нього накотить, бере весло та кожуха і рушає на Сулу. Це коли навесні, влітку чи восени. А взимку йде полювать кабана чи лисицю. Хоч так і не вистрілив жодного разу: або засне, з головою зарившись у сіно, або так замилується вогняною кумасею, яка вибігла помишкувати в снігу, що й про рушницю забуде.
Завели вони й дитинку: викапаного Максима. З такими очима, що хтозна-куди й дивляться, хтозна-що й бачать. "Росте комусь на лихо!" — каже Маруся.
А ще Маруся помирилася з учителькою. Подружилися — водою тепер не розлити.
А будинок новий?.. Що ж будинок. Хіба на будинкові світ клином зійшовся? Розвалиться цей, тоді нікуди буде діватись Максимові: побудує.
Оце, здається, і все.
Лишилося хіба що додати: Максим перечитав усі книжки, що стоять на етажерці в учительки, і тепер нудить світом. Тож якщо у вас завелася зайва книжка, особливо про звірів та мандри, не пошкодуйте — вишліть Максимові! Він не знати як буде вам вдячний.