— Пошукай-пошукай, світ не без добрих людей. — Сів на мотоцикла, завів. Цього разу не гнав як на пожежу, їхав повільно, весь час оглядаючись. Кіт непорушно стояв посеред вулиці, дивився Максимові вслід. І не витримало сердце Максимове: розвернув мотоцикла.
— Гуляй до коляски!..
— Дістанеться ж нам на горіхи, — гомонів по дорозі додому. — Ти не знаєш, чого я такий дурний?
Кіт, мабуть, не знав, бо мовчав, сидячи в колясці.
— Погуляй біля хати, поки твоя хазяйка повернеться, — сказав, висаджуючи з коляски кота. — Та не признавайся, що я тебе назад доставив!
А увечері, коли повернулися з роботи та кіт із радісним муркотом кинувся Марусі під ноги, зачудовано поліз п'ятірнею до потилиці:
— Ти диви, знов повернувся! Ну що з ним удієш! Може, хай уже живе, як прибіг?
— Тоді мене світ за очі завозь! — відповіла сердито Маруся. Максим почухав-почухав потилицю, а заводити мотоцикла не
став: жаль стало й Марусю.
— Знаєш що, — сказав їй натомість, — давай поміняємось. Ти лягай біля стіни, а я уже скраю. Не буде ж він через мене перелазити!
— А миші? — спитала Маруся.
— Та що мені миші! С хрумкаю, ще й оближуся!
Так і прижився кіт у Максима й Марусі. Охрестили Мурком. Як заведе — духового оркестру не треба. Особливо коли його пестили. Візьме його Маруся на руки, гладить по шерсті єдвабній, гладить ще й примовляє: "Мурчику, Мурчику, ох ти ж блядунчику мій!" — то він і виводить, аж шибки у вікнах видзвонюють.
Тож Мурчик і звів поголів'я мишаче до терпимого мінімуму.
Можна було б жити спокійно, якби ж хата як хата була. Низька, ще й тісна, і повернутися ніде. Максимові, щоправда, і тут просторо, бо заходив до хати, лиш аби поїсти, поспати; навіть у дощ, в найлютішу хурделицю його й кілком не загнати під стріху... Наставить розхристані груди і все їх ніяк не остудить. Максим до морозів ходить у галошах на босу ногу і навіть узимку не знає, що таке шапка, — носить тільки картуза... Вітер, дощ холодающий січе, наче кригою, люди в плащах та куфайках, у хустках та шапках зубами вицокують, а Максим у сорочці, на грудях розстебнутій (ґудзики давно розгубив), у піджачкові благенькому, в галошах босоніж осідла мотоцикла і пече вздовж села, тільки вихор здіймається. Скільки падав з того мотоцикла, скільки курей передушив — не каявся. Раз налетів на свиней: поросят троє на смерть, мотоцикл через кермо, а Максим — на свиноматку. Все село качалось од реготу: летить свиноматка, вищить як навіжена, а Максим на ній верхи.
Вирахували з Максима за поросят передушених, ще й пригрозили, що одберуть мотоцикла, як буде гасати селом...
Отож Максимові хата не дуже й потрібна, головне — вид на Сулу з просторого дворища, що западає до лугу, та великий кущ калини при ній: як прикраситься червоними китицями, то й палахкотить усю зиму, в найлютіші морози. Максим зумисне не обривав аж до зими; вийде, гляне — всюди біло, аж сяє, навіть небо, здається, припорошене снігом, а калина стоїть мов жаром обсипана. Не витрима, проб'ється до самого куща (снігу — по пояс), одщипне кілька ягідок: на весь день гіркувато-солодкуватий присмак у роті.
А влітку, як на Максима, то й зовсім можна було обійтися без хати. На землю ліг, небом укрився — кожна травинка голос тобі подає. Не раз і не два, переважно в суботу, казав Марусі увечері:
— Я сьогодні в хаті не спатиму.
— Знову понесе на Сулу? — Маруся сердито.
— Та на Сулу ж. Може, яку рибину вибовтаю. Давно уже риби не пробували.
— І коли ти вгамуєшся?
А ніколи. До самої смерті отак братиме старого кожуха, що дістався од діда, та й пірнатиме в місячну ніч, зорями вишиту. Спускатиметься до сонної річечки, вбираючи босими ногами м'яке та приємне тепло розігрітої за день землі. Зіпхне човен у воду, візьме до рук весло і обережно, щоб не стукнуло, не хлюпнуло, не потривожило настояної на лугових травах пахучої тиші, попливе, попливе в сріблясту прозорість, в інший світ, як у казку. Геть од буднів, од клопотів, од виснажливої роботи щоденної, що засмоктує, як багнюка в болоті, не дає і на світ Божий глянути.
А краса ж яка, Господи! І чого воно люди живуть як сліпі, не бачать нічого?
Пливе отак потихеньку Максим, занурюючи обережно у воду весло, пливе і вбирає у себе всі звуки літньої ночі. Ось сплеснула спросоння рибина... Ось щось прошелестіло в стіні очеретяній... Не інакше — лисиця: вийшла, кумася, вполювати вечерю... Он стривожено крякнула качка, покликала селезня: "Ти куди, старий, дивишся, не чуєш — лисиця?.." Ось над головою промайнуло безгучно, як тінь... Мабуть, що кажан; кажани тільки отак і вміють літати... Затягнув свою набридливу пісню комарик та й примостився на Максимовій шиї... "Лети геть, поки живий!" — махнув обережно рукою Максим: в таку ніч і на комара не піднімалась рука... А човен пливе та й пливе, здається, що й веслувати не треба.
Вигрібся на Сулу, вибрав берег вищий, де очерети трохи одсту-пились од річки, підтягнув човна, щоб не знесло течією, розіслав кожуха та й ліг — обличчям до неба. Сіється тихе зоряне світло, омиває всю душу, і здається Максимові, що вже й тіло його таке ж невагоме й прозоре, як увесь оцей простір довкола. Що він уже й не лежить на землі, а піднявся легенько над нею і пливе, пливе, ледь погойдуючись, над очеретами й заплавами, над усім оцим неполоханим царством, якому кінця-краю немає...
Лежить, широко розплющивши очі, Максим, і йому до сліз шкода людей, які не бачать оцієї краси: позашивались в хати, наче кроти в нори. Тільки кріт од роду сліпий та ще й, мабуть, глухий, то вже його така доля кротяча — весь вік прожити в землі. А ти ж людина, людина! — Бог тебе сотворив не для того, аби ти далі свого носа не бачив. Чи не того люди такі злі та лайливі, що жодного разу не припливуть отак на берег Сули, не прополощуть душу свою в отій тиші великій, не вслухаються в одвічний поклик землі... Коли усі клопоти, всі неприємності, всі образи і біди раптом здадуться такими дрібними, такими не вартими уваги, що не треба їх і брати до серця. Бо ти один раз прийшов у цей світ неосяжний і твоє куценьке життя більше не повториться ніколи.
Ніколи...
Отак лежить лицем до неба Максим, лежить та й незчується, як і засне. І сон теж не такий, як у хаті, — темним клубком, — а легкий та прозорий, пропахчений дикою м'ятою, що поросла густо довкола.