— Здається, я щось бачу!
— Що саме?
— Не знаю, Туз. Схоже на якусь гнучку антену. Посвітіть-но трохи ліворуч... Ага! Онде воно! Бачите, як від нього відбивається світло?
— Начхати, що воно таке! Більш нічого ми досі не засікли!.. Моріарті! Бекстер! Ви бачите ту штуковину?
Обидва стрільці, звісившись на своїх запобіжних поясах, висунулися крізь відкритий бічний люк і почали вдивлятись у темряву.
— Так, сер! Бачимо! Ви хочете, щоб ми по ній врізали?
— Саме так! — гаркнув Даймонд. — Я утримуватиму рівновагу, а ви цільтеся. Ведучий викликає другого й четвертого. Ви все чули?
— Так, ведучий. Четвертий зрозумів. Ми відходимо.
— Я другий. Наказ прийнято.
— Вогонь! — загорлав Даймонд.
Вертоліт здригнувся всім своїм великим корпусом: стрільці відкрили вогонь.
— Шерідан! Ви слухаєте?
— Слухаю, генерале.
— А Вінсент?
— Я тут, генерале Купер.
— Гаразд, — кинув у трубку Маркус Купер. —Ми закругляємось. Вийшли з ліміту часу. Я наказую вертольотам летіти геть від гори.
— Але, генерале...
— Вони не можуть більше лишатися там! — закричав Купер. — Ми зробили все, що могли. Лишається тільки чотири хвилини до півночі, і я не маю наміру вбивати тих хлопців. Вони підібрали одного з тих, що викинулись, але ми навіть приблизно не знаємо, де приземлилися двоє інших. Якщо вони негайно, на повній швидкості, не почнуть відходити, то їх розіб'є ударною хвилею. Отак!
У трубці почулися приглушені голоси пілотів, які підтвердили, що прийняли наказ летіти геть на максимальній швидкості.
— До вашого відома, — вів далі Купер, — вони зробили все, що було в людських можливостях. Ведучий навіть розстріляв якийсь підозрілий предмет, та, здається, вони розтрощили тільки якусь метеостанцію. Шкодую, але більш ми нічого зробити не можемо... Містере Вінсент!
— Я слухаю. [213]
— Якщо ви досі на зв'язку з Білим домом, вам слід би повідомити президента про ситуацію.
— Так, звичайно. Дякую.
Вінсентові руки були мов свинцем налиті, коли він узяв трубку другого телефону. Чекаючи, доки озветься президент, він подивився на стінний годинник.
Дві хвилини до півночі.
Сан-Горгоніо була від Сан-Франціско за чотириста двадцять миль по прямій. Вінсент усе ще тримав телефонну трубку, коли мимохіть виглянув у вікно.
Північ уже настала — він збагнув це відразу.
11
Аллен Кларк милувався яскравим багатоцвіттям вогнів Лос-Анджелеської долини, яку добре було видно крізь пошматовані хмари. Небо вдалині було ніби чистіше. Кларк обернувся до дружини, яка сиділа поруч, і трохи відкинувся назад, щоб його почули також двоє пасажирів на задньому сидінні міні-літака.
— Схоже, ніби прояснюється там, попереду, — сказав він, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — Метеостанція Фінікс повідомила, що фронт непогоди проходить якраз над пасмом Сан-Габрієль. Вони дають добрий прогноз.
Дружина не поділяла його оптимізму.
— Це буде вперше за три тижні, якщо їхній прогноз виправдається, — стримано зауважила вона. — Але я поки що нічого доброго не бачу.
Кларків приятель, який сидів позаду, торкнувся його плеча.
— Аллен, на якій ми висоті? Кларк показав на висотомір.
— Три сімсот п'ятдесят. А що? Приятель з острахом повів рукою і запитав:
— Хіба тут поблизу немає дуже високої гори? Аллен Кларк зареготався.
— Та ти міркуєш, як справжній другий пілот, — мовив він, мало не захлинаючись від сміху. — А гора таки справді є. Сан-Горгоніо.
— То чи не слід би нам...
— Поглянь у лівий ілюмінатор, Фред, і ти побачиш ту саму гору, яка так тебе непокоїть. Вона стоїть десь за півмилі від нас і метрів на триста нижче. — Кларк знову добродушно засміявся, а тоді поглянув на годинник. — Близько півночі, — сказав він. — Зараз я викличу Лос-Анджелес, і ми дізнаємось, яка погода над Санта-Барбарою. [214]
Він настроїв приймач на частоту станції, яка контролювала польоти, а передавач — на 122,1 мегагерца.
— Викликаю Лос-Анджелес. Говорить "Команч" шість-шість-вісім-Пітер. Прийом.
Вони сьогодні не барилися, відгукнулися зразу:
— "Команч" шість-шість-вісім-Пітер, говорить радіо Лос-Анджелес. Негайно дайте ваші координати. Прийом.
Відповіді не було.
— Шість-шість-вісім-Пітер, чому мовчите? Аллен Кларк не відповідав.
У ту мить йому вже випалило очі.
Четверо людей у цьому легкому літаку були перші, кому судилося дізнатись, що на вершиш гори Сан-Горгоніо вибухнула атомна бомба потужністю триста кілотонн. їм судилося дізнатися про це першими, але вони так ні про що й не дізналися. Неймовірний спалах світла в його чистому вигляді знищив сітчасту оболонку їхніх очей. І в ту саму мить, коли гортань Алле-на Кларка запульсувала, щоб зойкнути, літак обдало страшним жаром, і геть усе — фарба, металева обшивка, плексиглас і людська плоть — спопеліло в полум'ї вибуху.
Це сталося надто швидко, і жоден жалісний зойк не встиг вихопитись у відповідь на цей нелюдський жах. Вогненна куля досягла уже півмилі в діаметрі, і ударна хвиля від ядерного вибуху поглинула маленький літак у могутньому потоці енергії, яка вирвалася на волю.
Рівно через три секунди після півночі 29 червня електричний імпульс привів у дію механізм, захований на вершині гори Сан-Горгоніо у контейнері розмірами з валізу.
Стався вибух тактичного ядерного заряду. На тому місці, де він був, почала своє бурхливе життя крихітна зірочка, температура якої — сто мільйонів градусів, — набагато перевищувала температуру сонячних надр. Вона випромінювала світлові хвилі, як у видимій, так і в інфрачервоній частині спектра, а також потоки заряджених часточок, але людський зір сприймав усе це як один жахливо-сліпучий спалах.
За триста тридцять миль на схід, на висоті тринадцять тисяч метрів летів реактивний пасажирський літак авіакомпанії "Амерікен Ейрлайнз". Згодом його пілот розповість:
"Мені здалося, ніби Сонце — авжеж, саме Сонце вибухнуло! Уся південна Каліфорнія була немов охоплена пожежею. Я не знав, що скоїлось, і таки справді подумав, що то вибухнуло Сонце. З нашої висоти всю південно-західну частину країни стало видно як на долоні. Світло відбивалося від гірських вершин, що лежали під нами. Ми летіли на північ, і світло виникло зліва, [215] але в ту саму мить гори відбили його на всі боки. Я повернувся, щоб глянути ліворуч, і в очі мені наче встромилися дві крижані скалки, але зір я все-таки зберіг, і тоді — о пресвятий Боже! — я побачив ту велетенську хмару, яка все збільшувалась і черво і ніла, підіймаючись у небо, аж поки, нарешті, зникла з очей. Мабуть, вона височіла над обрієм секунд з п'ятнадцять чи, може, двадцять. То було страхітливе видовище, воно мене вжахнуло, і тільки тоді я збагнув правду. Це вибухнула атомна бомба. Ніхто з нас не знав тоді, що, в біса, буде далі..."