— Згасіть поташу, дайте випити — зразу попустить. Я так сам ся рятую від усякої боли й хвороби.
Отож господарі, що стояли в черзі за різником напередодні зимового Миколая, Різдва, Великодня чи великих набутків (як то — весіль чи хрестин), для Стринади припасали соду, яку в цих горах називали поташем. Інакше свіжина буде не така смачна, якщо не догодиш м'ясареві.
Майстер він направду знаменитий. І не лише в Тисовій Рівні.
За вичиненими Стринадою кров'янками, лівером та домашніми ковбасами, заразом з якими можна було й пальці надгризти,
запеченими в печі сальтисонами,
залитими білосніжним смальцем сповиванцями,
продимленими на запашних сливових дровах шинками,
і салом, вимоченим у ропі з трав'яних масел і натертим часником із перчицею,
вижницькі комерсанти-жиди присилали в Тисову Рівню не прості однокінні упряжки — а цілі фіакри, всередині обкладені навіть посеред літа льодами.
Розкішні фіакри, зазвичай призначені для прогулянок маєтного панства, в упряжі з двома гарцьовитими кіньми-зміями, в Тисовій Рівні набивали ковбасами-сальтисонами, і неслися вони, немов навіжені, до чернівецьких ресторацій;
а рум'яні, ніби присоромлені, шинки й солонини, що їх можна було самими губами їсти, так само обкладені зусібіч кропивою чи льодами, щодуху летіли з Чернівців у вантажних вагонах швидкісних потягів до віденських крамниць і ринків, театральних буфетів та в маєтки особливо заможних громадян неозорої Дунайської монархії.
Проте Гаврило Дячук чеснот сільського різника Михайла Стринади сьогодні не згадував навіть про себе. Не до того було Гаврилові. Серце йому зараз рвалося, немов ота попечена свинським їдлом тонка кишка в Стринадових руках, яку різник щойно викинув у помийне відро.
Іншим разом від такої оказії, яка на днях чекає Дячукову господу, будь-котрому батькові серце в грудях ішло би несамовитої "гуцулки" чи розважливої "коса", а не глухо теленькало, нібито після безмовного плачу.
Хіба то не є причина для втіхи, що твою доньку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без маминої ласки й маминої науки, за жінку бере такий поважний ґазда? І що м'ясар, який догоджає чи не самому цісаревому шлункові, не будь-кому, а простим Дячукам із найдальшого хутора Тисової Рівні запікатиме з м'яса весільних оленів і зайців?
Але сьогодні Гаврилове серце не йде ні "гуцулки", ні "коса". Стискається равликом чи їжаком, нібито зо страху, — а потому гупає, як дурне, в ребра. Він уже лютиться на себе дуже. І на домашніх лютиться. Онде на служницю накричав, чого не робив ніколи.
Глек із сметаною випав йому з ослаблих рук.
Корові під хвіст дав батогом за нізащо.
У голосистого півня поліном кинув — леда ноги не перебив.
Кому то треба?
Ну, так. Що старший молодий від молодої вдвоє і ще трошки, то правда.
Ну, якщо вже на те пішло, то молодий старший навіть від тестя. Від нього, від Гаврила, старший його завтрашній зять.
Чи в їхніх горах це дивина?
Та другі мами самі би лягали під такого зятя, аби лиш узяв на свої маєтки їхніх дочок.
Стільки, скільки в Гаврилового зятя є ґрунтів та худоби, більше хіба лише побрехеньок на бабинських язиках.
Ну, трохи з фуком {{ 3 фуком (діал.) — бути норовливим, непокірним. }} чоловік.
А Гаврило що, був без фуку, коли лупив свою невинну жінку, бо так робили інші чоловіки в горах?!
Усохли би були тоді йому руки!
Так-то так. Свої фуки кожен чоловік має. Проте надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце. І якось так робиться Гаврилові — ніби він до поминок готується, а не до весілля.
А онде в дверях стодоли стоїть його котятко, мицька {{ Котятко, мицька (зменш.) від слів "кішечка", "кицька". }} його маленька — дитина його єдина.
Біла, як туман після дощу над їхнім хутором.
Та невинна, як цвіт яблуневий у травні.
Дивиться на тата очима не веселими, але й не сумними — і ніби що хоче йому сказати.
Чи запитати, як він думає жити між цими горбами без неї?
Чи запитати, навіщо він віддає її за чоловіка, якого вона вперше — під час сватання — побачила та й зімліла, біднятко, коли почула, чого він прийшов у їхню хату?
Чи хоче притулитися до батькових грудей, щоб наперед пожалів свою дитину, яка ще й добре не зрозуміла, що за кілька днів має стати шлюбною жінкою?
Чи хоче дізнатися, як їй від завтра починати життя хоч і не в чужій стороні, а все ж не вдома?
Гаврилові від раптового, незвичного зворушення сльозяться очі. Він бере сокиру та й іде в дровітень. Довго перекладає й без того акуратно складені дрова, без потреби розколює пару полін на тріски, далі розкидає їх ногою по дровітні, а сам моститься на лавку під стіною. Та не надовго.
Файкує {{ Файкувати (діал.) — курити. }} Гаврило лічені рази на рік: як починається й закінчується різдвяний та великодній піст. Як починається петрівка. Та ще в день жінчиної наглої смерті.
Але зараз він довго шарить рукою під сволоком, аж поки не знаходить заховані тютюнові листи, загорнуті в папір та в шмат телячої шкіри.
Пересохлий, та все ще пахучий тютюновий лист податливо хрускає під пальцями. Неслухняно набивається в люльку — й лінивий, але запашний димок уже в'ється крізь шпари дровітня.
А Гаврило незмигно дивиться на схилену долі голівку своєї дитини — та тільки зітхає. Бо тендітна її постать залишається так само нерухомою в проймі дверей стодоли.
Розказувала колись Гаврилові мама його мами — покійна бабця Калина: вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу, з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: "Віддаюся! Я нарешті віддаюся! Божечку, дай мені скорше дожити до завтра!"
Його ж дитина й слова йому не сказала після раптового сватання. Ні доброго, ні осудливого. Так, наче це має бути не з нею.
Хіба що кума його Параска, почувши, хто засватав похресницю, сплеснула долонями:
— Ти би, Гавриле, вже ліпше був би віддав дитину за того, кому три чисниці до смерті! Скорше би вдруге віддалася! А так лиш намучить та наревнує, ото й уся веселість буде від життя! Що, в тебе десять доньок є, що ти спішиш її зіпхнути із своїх плечей на чужі плечі?!