А може, не дає прощення? Бо чого б то тепер бути Кириловому духові в Мариньчинім саду?!
Та Говдина злість триває недовго. Лиш доти, доки сусідський півень не згадав, що в нього є голос.
А далі Олекса вже не думав. Лиш схопився на ноги, витягнув із штанини ніж, черкнув ним по мотуззю — й спритно, як молодий парубок, перескочив через похилений паркан.
…ЗНАЙШЛА МАРИНЬКУ Варварчукова Петруня перед полуднем, коли принесла їй молока.
Розпростерта під грушею жінка лежала грудьми на розтрощеній гойданці, обіймаючи закляклими руками порізане мотуззя. З кишені її чорного козячого кептарика визирала заплетена в косичку свічка, яку в горах тримають для смерті.
Петруня повільно нахилилася над Маринькою, ніби мала намір щось їй тихенько шепнути, щоб не злякати. Але нараз різко відсахнулася:
мертва Маринька дихає запахом чоловічого тіла,
в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту,
стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького Дмитрикового сім'я, колись розлитого по Петруниних білих стегнах.
Запах такий свіжий, гострий і рідний, що отетеріла Петруня, хрестячись одночасно обома руками, відступає в глиб саду, а далі кричить на все село голосом, що нагадує голос горлиці, пораненої в саме горло.
А може, в серце…
9 жовтня 2006 — 25 лютого 2007,
Київ — Микуличин на Івано-Франківщині — Київ.