— Це саме тоді бабусі довелося впасти долілиць на полі, між двох вогнів...
— А про це ви звідки знаєте?
— Ви розповідали мені це у сімдесят третьому, в день після маніфестації.
— Боже мій, яка пам'ять. З вами треба пильнувати, що говориш... Авжеж. Але мій батько теж був надворі. Як ми дізналися пізніше, він був у центрі містечка, заховався у підворітні й не міг вийти, бо зчинилася стрілянина з одного кінця вулиці в другий, а з вежі мерії загін Чорних бригад поливав площу з кулемета. У підворітні стояв також колишній фашистський староста містечка. У певний момент він сказав, що зможе добігти додому, треба лише завернути за ріг. Він дочекався хвилини затишшя, вискочив із воріт, добіг до рогу і тут його скосила у спину кулеметна черга з мерії. Мій батько, який перейшов першу світову війну, інстинктивно розумів: краще залишатись у підворітні.
— Це місце повне солодких спогадів, — зауважив Діоталлеві.
— Ти не повіриш, — сказав Бельбо, — але вони справді солодкі. І це єдині справжні речі, які я пам'ятаю.
Інші не зрозуміли, а я відчув у цьому правду — і тепер я знаю, в чому вона полягала. Особливо в ті місяці, коли він плавав посеред моря примар дияволістів після багатьох років оповивання свого розчарування романічною облудою, дні, пережиті в ***, у його пам'яті здавалися світом, де куля є кулею, або ти її уникнеш, або вона тебе вразить, де дві сторони були чітко окреслені, позначені кольорами, червоним і чорним, або хакі й сіро-зеленим, без двозначностей — принаймні тоді йому так здавалося. Мертвий був мертвий, був мертвий, був мертвий. Не те, що полковник Арденті з його слизьким зникненням. Я подумав, що, можливо, мені слід було розповісти йому про синархію, яка в ті роки вже давалася взнаки. Хіба не була синархічною зустріч між дядьком Карло та Терці, які обидва розійшлися, опинившись на протилежних полюсах того самого лицарського ідеалу? Але навіщо мені було забирати у Бельбо його Комбре? Ці спогади були солодкі, бо говорили йому про єдину істину, яку він пізнав, і лише згодом виник сумнів. Тільки, як натякнув він мені, навіть у часи істини він залишався спостерігачем. Він бачив у спогадах той час, коли він дивився, як народжується пам'ять інших, Історія й ті численні історії, написати які судилось не йому.
А може, все-таки мить слави й вибору була? Він-бо сказав:
— А потім того ж таки дня я вчинив найгероїчніший вчинок у своєму житті.
— Мій Джон Вейн, — сказала Лоренца. — Розкажи.
— Нічого особливого. Повзучи до крила дядька та тітки, у коридорі я набрався духу і став на ноги. До вікна далеко, ми на другому поверсі, ніхто у мене не влучить, казав я собі. І в мене було відчуття капітана, який стоїть випростаний, у гущавині бою, а навколо нього свистять кулі. Тоді дядько Карло розгнівався, сердито втяг мене до кімнати; мене душили сльози, бо розвага скінчилася; ту ж мить ми почули три постріли, дзвін розбитих шибок і звук рикошету, ніби в коридорі хтось грався тенісним м'ячем. Куля влетіла крізь вікно, вцілила у водогінну трубу і відскочила, вганяючись у підлогу якраз у тому місці, де раніше стояв я. Коли б я все ще був там, кульгати б Мені увесь свій вік. Можливо.
— Боже мій, я б не захотіла тебе кульгавого, — сказала Лоренца.
— Якби це сталося, може, сьогодні я був би задоволений, — зітхнув Бельбо. Справді-бо, і в тому випадку вибір був не за ним: у кімнату затягнув його дядько.
* * *
За якусь хвилину Бельбо знову відірвався від роботи й повів розповідь далі:
— Аж ось нагору зійшов Аделіно Канепа і сказав, що в пивниці ми всі будемо у більшій безпеці. Він і мій дядько не розмовляли один з одним роками, я вже згадував про це. Але у трагічний момент Аделіно знову став людиною, і дядько навіть потис йому руку. Тож ми провели годину в темряві між бочками, посеред запаху незліченних зборів винограду, який трохи шибав у голову, не кажучи вже про постріли. Відтак кулеметний шквал угамувався, постріли, що долинали до нас, потроху стихали. Ми зрозуміли, що хтось відступав, але не знали ще, хто саме. Аж поки з віконця у нас над головою, яке виходило у провулочок, не почули голос, який питав місцевою говіркою: "Monssu, і'е d'la repubblica bele si?"
— Що це означає? — поспитала Лоренца.
— Більш-менш таке: добродію, чи не були б ви такі ласкаві сказати мені, чи є ще у ваших краях прихильники Італійської Соціальної республіки? За тих часів республіка вважалася поганим словом. То був партизан, який розпитував перехожого або когось, хто виглядав у вікно, і це означало, що провулок безпечний, фашисти пішли геть. Сутеніло. Невдовзі прийшли і тато, і бабуся, і кожен розповів свою пригоду. Мама з тіткою приготували щось попоїсти, а дядько та Аделіно Канепа знову демонстративно перестали розмовляти один з одним. Протягом решти вечора ми чули далекі черги, десь поміж пагорбами. Кругом нишпорили партизани, шукаючи втікачів. Ми перемогли.
Лоренца поцілувала його в чуба, і Бельбо зморщив носа. Він знав, що переміг за посередництвом Чорних бригад. А насправді він просто дивився фільм, і лише на хвилину, ризикуючи дістати рикошетну кулю, у нього ввійшов. Мимохідь, бігом, як в "Hellzapoppin", коли переплутуються стрічки й індіянин на коні вривається на вечірку з танцями і питає, куди вони поїхали; хтось каже йому "туди", і він зникає в іншій історії.
56
Вона заграла на своїй чудовій сурмі з такою силою, що задзвеніла ціла гора.
Johann Valentin Andreae. Die Chymische Hochzeit
des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 1, p. 4
Ми саме розглядали розділ про чудеса водогінних труб; на Гравюрі XVI століття, що ілюструвала "Spiritualia" Герона, було видно щось на зразок вівтаря, де стояв апарат, який завдяки пристроєві, що запускався парою, грав на сурмі.
Я повернув Бельбо до його спогадів:
— То що ж воно за історія з отим доном Тіко Браге чи як там його, що навчив вас грати на сурмі?
— Дон Тіко. Я так і не знаю, чи то було його прізвисько, а чи справжнє ім'я. Я більше не ходив до місії. Я потрапив туди випадково: меса, катехизм, усілякі ігри, а в нагороду переможцеві — образочок блаженного Доменіко Савіо, того хлопчини у пом'ятих штанах із грубого полотна, який на статуетках завжди тримається за рясу дона Боско, звівши очі догори, щоб не чути, як його товариші розповідають масні дотепи. Я виявив, що дон Тіко організував духовий оркестр із хлопців віком від десяти до чотирнадцяти років. Найменші грали на кларнетах, флейтах, саксофонах сопрано, більші могли взятися за туби й турецькі барабани. Всі мали однострій — курточки кольору хакі, сині штани та берети з дашком. Казково. І я забажав пристати до них. Дон Тіко сказав, що йому потрібен бомбардон.