І все ж пароль повинен бути чимось очевидним, що приходить у голову саме собою, адже коли працюєш над якимось текстом так одержимо, як працював, очевидно, Бельбо протягом останніх днів, неможливо втекти від теми, якою живеш. Зовсім не по-людському було б, якби він шаленів через План, а тут йому приходить у голову Лінкольн чи Момбаса або ще щось подібне. Це повинно бути щось пов'язане з Планом. Але що?
Я спробував залізти у шкуру Бельбо, який пишучи, судомно палив, і пив, і оглядався навколо. Я пішов до кухні, щоб налити собі останню краплю віскі в єдину чисту склянку, яку знайшов, повернувся до комп'ютера і, спираючись об спинку стільця, поклавши ноги на стіл, почав пити маленькими ковтками (хіба не так робив Сем Спейд — ні, мабуть ні, може, це був Марлов?), окидаючи поглядом кімнату. Книги були занадто далеко, і я не міг розібрати назв на їхніх корінцях.
Я востаннє ковтнув віскі, заплющив очі, знову розплющив їх. Переді мною красувалася гравюра XVII століття. То була типова розенкройцерська алегорія того періоду, багатого на закодовані послання в пошуках членів Братства. Очевидно, вона зображувала Храм Рози і Хреста, і було видно вежу з банею, відповідно до іконографічної моделі доби Відродження, християнської та єврейської, згідно з якою Єрусалимський Храм відтворювався на зразок мечеті Омара.
Краєвид навколо вежі був неспівмірний і неспівмірно залюднений, як це буває на ребусах, де видно палац, жабу на першому плані, нав'юченого мула та короля, який одержує від пажа дар. Тут унизу ліворуч був зображений вельможа, що з'являвся в отворі колодязя, висячи на колесі, вісь якого через якісь абсурдні корби, крізь кругле вікно була прикріплена до якоїсь точки всередині вежі. У центрі містився лицар і перехожий, праворуч — прочанин на колінах, який тримав великий якір, наче патерицю. З правого боку, майже навпроти вежі, височіла гора, круча, з якої падав якийсь персонаж зі шпагою, а з протилежного боку, в перспективі — Арарат, на вершині якого сів на мілину Ковчег. У верхніх кутах видніли дві хмари, кожна освітлена зіркою, що кидала на вежу розсіяні промені, вздовж них колихалися дві постаті — гола людина, оповита кільцями змія, і лебідь. У верхній частині, в центрі знаходився німб, над яким висіло слово oriens у переплетінні з єврейськими письменами, з яких виростала Божа рука, що підтримувала мотузкою вежу.
Вежа рухалася на колесах, її основа була квадратова, вона мала вікна, двері, з правого боку підйомний міст, тоді щось на кшталт галереї з чотирма спостережними баштами, на кожній з яких стояв озброєний воїн зі щитом (прикрашеним єврейськими літерами), який махав пальмовою гілкою. Але було видно лише трьох воїнів, про четвертого можна було здогадуватися — він був схований за масою восьмикутної бані, над якою височіла ще одна баня, теж восьмикутна, звідки стирчала пара великих крил. Вище зносилася нова баня, менша, з чотирикутною баштою, з відкритими арками, спертими на тонкі колони; всередині було видно дзвін. І нарешті остання невелика чотирисклепінчаста баня, до якої була прикріплена мотузка, підтримувана Божою рукою. Обабіч бані — слово Fa/ma, над банею — картуш Collegium Fraternitaоis.
Чудернацтва на цьому не закінчувались, бо з інших двох круглих вікон вежі виглядали: ліворуч — величезна, непропорційна щодо інших постатей рука, що тримала меч, здавалося, вона належала якійсь крилатій істоті, замкненій у вежі, а праворуч — велика сурма. І знову сурма...
Мене зацікавила кількість отворів у вежі: занадто вже правильно розміщені на банях, обабіч основи вони були розміщені абияк. Вежу було видно лише на дві чверті, у прямокутній перспективі, і можна було собі уявити, що задля симетрії двері, вікна та стрільниці, що видніли з одного боку, були відтворені у тому самому порядку і з протилежного боку. Отже, чотири арки бані зі дзвоном, вісім вікон у нижній бані, чотири башти, шість отворів між східним і західним фасадами, чотирнадцять між північним та південним фасадами. Я зробив додавання: тридцять шість отворів.
Тридцять шість. Це число переслідувало мене вже понад десять років. Як і сто двадцять. Розенкройцери. Сто двадцять поділити на тридцять шість буде — до шостого знаку — 3,333333. Занадто досконало, але, може, варто спробувати. Я спробував. Усе марно.
Мені спало на думку, що, помноживши це число на два, можна приблизно одержати число Звіра — 666. Але й це припущення виявилося занадто фантастичним.
Раптом мене вразила центральна хмара, Божий престол. Єврейські літери було добре видно навіть з мого крісла. Але Бельбо не міг писати на Абулафії єврейськими літерами. Я приглянувся краще: звичайно, я їх знав, справа наліво, йод, ге, вав, ге. Ягве, ім'я Бога.
5
І починай комбінувати цим ім'ям, тобто YHWH, спершу ним самим, і досліджувати всі його комбінації, і викручувати й крутити ним, наче колесом...
Abulafia, Hayye ha-Nefes, Ms. Muenchen, 408
Ім'я Бога... Але ж так. Я пригадав першу розмову між Бельбо та Діоталлеві того дня, коли Абулафію встановили в офісі.
Діоталлеві, підкреслено поблажливий, стояв у дверях своєї кімнати. Поблажливість Діоталлеві була завжди образливою, але Бельбо, здавалося, сприймав її теж поблажливо.
— Воно тобі зовсім ні до чого. Ти ж не захочеш переписувати на ньому рукописи, яких не читаєш?
— Воно потрібне, аби класифікувати, упорядковувати списки, оновлювати каталоги. І я б міг написати щось своє, а не чуже.
— Але ж ти присягався, що нічого свого не напишеш.
— Я присягався, що не засмучу світ ще одним рукописом. Я сказав, що оскільки мені стало ясно, що в мені нема задатків для головного героя...
— ... ти будеш проникливим глядачем. Це я знаю. І що?
— А те, що навіть проникливий глядач, повертаючися з концерту, може наспівувати собі фразу з музичного твору. Це ж не означає, що він хоче диригувати у "Карнегі Холі"...
— Значить ти пробуєш наспівувати літературу, щоб переконатись, що не повинен писати.
— Це було б чесно.
— Ви так вважаєте?
Діоталлеві та Бельбо обидва були вихідці з П'ємонта і часто бесідували на тему тої властивої добрим п'ємонтцям здатності, яка дозволяла їм чемно тебе вислухати, дивлячись тобі у вічі, і сказати: "Ви так вважаєте?" тоном, що мав би виражати ввічливий інтерес, але насправді давав тобі відчуття, що ти є об'єктом глибокого несхвалення. На їхню думку, я був варвар і ці тонкощі мені недоступні.