Перед самими нашими очима. І справді, навіщо була потрібна ця величезна скриня у центрі Лютеції (Лютеції, колодязя, що веде до моря підземного багна), там, де колись було Черево Парижа, її хапкі хоботи повітряних течій, божевілля труб, переходів, навіщо здалося це діонісове вухо, відкрите у зовнішню порожнечу, як не для того, щоб посилати звуки, повідомлення, сигнали аж до центра земної кулі, а відтак повертати їх, вибльовуючи інформацію з пекла? Спершу Консерваторій, як лабораторія, потім Ейфелева вежа, як зонд, насамкінець Бобур, як усесвітня ретрансляційна станція. Невже вони поставили цей гігантський присосок, щоб розважити жменьку зарослих і неохайних студентів, які приходять сюди послухати найновіший диск через японські навушники? Перед самими нашими очима. Бобур як брама до підземного царства Агарттхи, пам'ятник Equités Synarchici Résurgentes. А всі інші — два, три, чотири мільярди інших — не знали про це або намагались не знати. Безмозкі гіліки. А пневматики протягом шести століть неухильно прямували до своєї мети.
* * *
Несподівано я натрапив на сходи. Просуваючись дедалі обережніше, я спустився вниз. Північ наближалася. Я мав заховатись у своєму спостережному пункті перед тим, як прибудуть Вони.
Гадаю, було близько одинадцятої години, а може, ще ні. Я перетнув залу Лавуазье, не вмикаючи ліхтарика (адже пам'ятав про пообідні галюцинації), проминув галерею залізничних моделей.
У нефі вже хтось був. Я бачив вогні, рухомі й тьмяні. Чулася тупотнява, шум переміщуваних або перетягуваних предметів.
Я погасив ліхтарика. Чи встигну ще я дістатися рубки? Скрадаючись, я просувався вздовж вітрин із потягами й незабаром опинився у трансепті, поруч зі статуєю Грамма. Підносячись на дерев'яному постаменті кубічної форми (кубічний камінь Єсода!), вона ніби стерегла вхід на хори. Я пригадав, що потрібна мені статуя Свободи міститься десь відразу за її спиною.
Передня частина постаменту була відкинена вперед, утворюючи щось на кшталт містка, який давав змогу вийти з таємного переходу. І справді, звідти вийшов якийсь тип із ліхтарем — можливо, газовим, заскленим кольоровим склом, який кидав на його обличчя червонясті відблиски. Я зіщулився в кутку, і він мене не помітив. Хтось, зійшовши з хорів, наблизився до нього.
— Vite , — сказав він йому, — мерщій, через годину Вони будуть тут.
Отже, це був аванґард, який мав здійснити підготовку до обряду. Якщо їх небагато, мені ще вдасться обминути їх і дістатися до Свободи. Ще до того, як тим самим шляхом прибудуть Вони, хтозна-звідки й у якій кількості. Я довго чаївся, пильнуючи за відблисками ліхтарів у церкві, за періодичною зміною вогників, за миттєвими їхніми спалахами й пригасаннями. Я вираховував, наскільки далеко вони опиняться від статуї Свободи і скільки часу вона залишатиметься в тіні. У певну мить я ризикнув, ковзнув ліворуч від Грамма — якомога притискаючись до стіни і підбираючи м'язи живота. На щастя, я був худий як тріска. Дія... Одним махом я прослизнув у рубку.
Щоб бути не таким помітним, я впав на підлогу, скорчившись майже у позі плода. У мене пришвидшилось серцебиття і зацокотіли зуби.
Мені треба було розслабитись. Я почав ритмічно дихати носом, дедалі дужче втягуючи в себе повітря. Гадаю саме таким чином людина під тортурами може навмисне зомліти, аби уникнути болю. І справді, я відчув, як повільно падаю в обійми Підземного Світу.
113
Наша справа — це таємниця у таємниці, таємниця чогось, що залишається прихованим, таємниця, пояснити яку може лише інша таємниця, це таємниця про таємницю, яка живиться таємницею.
Джафар-аль-Садік, шостий Імам
Я повільно приходив до тями. Я чув звуки, очі разило світло, тепер уже яскравіше. Я відчував, як у мене затерпли ноги. Я спробував повільно, якомога тихіше підвестися, і мені здалося, ніби я лежу на купі морських їжаків. Наче Русалочка. Зігнувшись, я ступив кілька безгучних кроків навшпиньки, і мої страждання зменшились. Лише тоді, обережно визирнувши ліворуч та праворуч і переконавшись, що рубка як слід затінена, я дістав змогу оцінити становище.
Увесь неф був залитий світлом. Його освітлювали ліхтарі, але тепер їх були десятки й десятки, їх несли учасники, що прибували у мене з-за спини. Виринаючи, безперечно, з таємного переходу, вони рухалися процесією ліворуч від мене, заходячи на хори і розташовуючись у нефі. Господи, сказав я собі, Ніч на Лисій Горі, версія Волта Діснея.
Вони не галасували, тільки шепотіли, але всі разом створювали виразний гомін, як у масовій сцені в опері: гур-гур, гур-гур, гур-гур.
Ліворуч від мене на підлозі півколом стояли ліхтарі, доповнюючи видовженою дугою східний вигин хорів, а крайньою південною точкою цього псевдонапівкола торкаючись статуї Паскаля. Там палала жарівниця, на яку хтось кидав трави й есенції. Дим сягав моєї рубки, викликаючи в мене сухість у горлі й будячи відчуття гарячкового очманіння.
Серед мерехтіння ліхтарів я помітив, що в центрі хорів щось гойдається, якась тендітна, рухома тінь.
Маятник! Маятник більш не коливався на своєму звичному місці посередині хрестовини. Його збільшену версію підвішено до замка склепіння у центрі хорів. Куля була більшого розміру, а шнур товщий, схожий на грубий конопляний мотуз або ж на сплетений з металевих жилок трос.
Тепер Маятник був велетенський, — так він, мабуть, виглядав у Пантеоні. Наче місяць у телескопі.
Вони забажали відновити його в тому вигляді, який він мав, коли його, мабуть, уперше, за півтисячоліття до Фуко, випробовували тамплієри. Аби дозволити йому вільно коливатися, Вони усунули деякі елементи внутрішньої структури й утворили в амфітеатрі хорів неоковирну симетричну антистрофу, позначену ліхтарями.
Я запитав себе, яким чином Маятник зберігав постійність коливань, адже під підлогою хорів не могло бути магнітного регулятора. Відтак я все зрозумів. На краю хорів, поблизу дизельних моторів стояв якийсь тип, готовий переміститися по-котячому слідом за переміщенням площини коливань, і щоразу, коли куля наближалася до нього, легким і точним рухом руки штовхав її, незначним доторком пальців даючи їй імпульс руху.