— У халепу? Я дуже радий. Коли я просив вас про допомогу, ви не допомогли мені. Як і ваш приятель Казобон. А тепер ви потрапили в халепу і просите допомоги в мене. Але я також у халепі. Ви заговорили надто пізно. Поліція перебуває на службі у громадян, як кажуть у фільмах, ви це мали на увазі? Гаразд, тоді звертайтеся до поліції, до мого наступника.
Бельбо поклав трубку. Чудово: йому на додачу всього перешкодили звернутись до єдиного поліцая, який міг би йому повірити.
Відтак він подумав, що йому міг би якось допомогти Ґарамонд, зі всіма його знайомствами з префектами, начальниками, високими достойниками. Він побіг до нього.
Ґарамонд привітно вислухав його історію, перебиваючи чемними вигуками на кшталт "та ви що!", "що я чую?", "та це ж схоже на роман, скажу більше, на вигадку!". Потім він склав руки, глянув на Бельбо з безмежною симпатією і сказав:
— Хлопче мій, ви не гніваєтесь, що я так до вас звертаюсь? — адже я міг би бути вашим батьком, — далебі, може, не батьком, адже я чоловік ще молодий, скажу більше, молодцюватий, але старшим братом, якщо дозволите. Я говоритиму з вами від серця, адже ми знаємося стільки років. У мене складається враження, що ви надто схвильовані, на межі виснаження сил, у вас розладнані нерви, скажу більше, ви перепрацювались. Не думайте, що я цього не ціную, я знаю, що ви віддаєте тіло й душу нашому видавництву, і одного дня це треба буде врахувати також в аспекті, так би мовити, матеріальному, адже це теж не зашкодить. Але на вашому місці я взяв би відпустку. Ви кажете, що опинились у прикрому становищі. Щиро кажучи, я б не драматизував надто цієї справи, хоча, якщо дозволите, видавництву "Ґарамонд" було б неприємно, якби виявилось, що його працівник, його найкращий працівник заплутаний в якусь темну історію. Ви кажете, що хтось хоче, аби ви поїхали до Парижа. Я не хочу заглиблюватися в деталі, я просто вам вірю. То що ж? їдьте, чи не краще буде відразу з'ясувати всю цю справу? Ви кажете, що опинились — як би це сказати — у конфліктних стосунках із таким шляхетним чоловіком, як доктор Альє. Я не хочу знати, що саме відбулося між вами, і я б не став надто сушити собі голову над тим випадком омонімії, про який ви мені розповідаєте. На світі є чимало людей, які мають прізвище Жермен, хіба не так? Якщо Альє з добрими намірами переказує вам — приїхати до Парижа, де все з'ясується, то що ж, їдьте до Парижа, адже кінець світу від цього не настане. У людських стосунках повинна бути щирість. їдьте до Парижа, і, якщо вам щось відомо, не замикайте цього в собі. Те, що у вас на серці, нехай буде й на вустах. Навіщо всі ці таємниці! Доктор Альє, якщо я правильно зрозумів, нарікає, що ви не хочете сказати йому, де міститься якесь послання, якась карта, план, не знаю вже й що, якою ви володієте і яка вам ні до чого, а тим часом нашому Альє вона, либонь, придалася б для його студій. Ми ж перебуваємо на службі в культури, чи я помиляюся? Тож віддайте йому цю карту, цей атлас, цей топографічний план, я навіть не хочу знати, що воно таке. Якщо йому так на цьому залежить, то, виходить, він має якусь підставу, безперечно, поважну, адже джентльмен завжди джентльмен. їдьте до Парижа, потисніть один одному руку, та й по всьому. Гаразд? І не журіться надміру. Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг. — Відтак він увімкнув переговорний пристрій: — Пані Граціє... Ну ось, її нема, її ніколи нема, коли вона мені потрібна. У вас свої клопоти, любий Бельбо, а якби ви знали, скільки їх у мене. До побачення, якщо побачите в коридорі пані Грацію, пришліть її до мене. І відпочиньте, прошу вас.
* * *
Бельбо вийшов. У приймальні пані Грації не було, він побачив, як засвітилася червона лампочка персональної телефонної лінії Ґарамонда, який, очевидно, до когось телефонував. Бельбо не зміг стриматися (гадаю, вперше у своєму житті він допустився неделікатності). Він узяв трубку і підслухав розмову. Ґарамонд говорив комусь:
— Не турбуйтесь. Гадаю, я його переконав. Він поїде до Парижа... Це мій обов'язок. Нема за що, адже всі ми належимо до того самого духовного лицарства.
Отже, Ґарамонд теж причетний до таємниці. До якої таємниці? До тої, відкрити яку міг лише Бельбо. І якої не існувало.
* * *
Був уже вечір. Бельбо пішов до Піладе, перекинувся з кимось двома словами, випив понад міру спиртного. А наступного ранку подався до єдиного друга, який у нього залишився. Він пішов до Діоталлеві. Пішов просити допомоги у вмирущого.
Про їхню останню розмову він залишив в Абулафії гарячковий звіт, в якому годі було зрозуміти, скільки там було від Діоталлеві, а скільки від Бельбо, адже в обох випадках це було схоже на бубоніння людини, яка каже правду, знаючи, що не час забавлятися ілюзіями.
110
І сталося так, що Раббі Ізмагель бен Еліша та його учні, вивчаючи книгу Йєціра, помилилися кроками й почали йти назад, аж поки самі не ввійшли в землю аж до пупа, така була сила літер.
Псевдо-Саад'я, Коментар до Сефер Йєціра
Він ніколи не бачив його таким альбіносом, хоча той майже не мав уже ані волосся, ані вій, ані брів. Він був схожий на більярдну кулю.
— Даруй, — сказав він йому, — я можу поговорити з тобою про свої справи?
— Говори. У мене більше нема справ. Лише потреби. З великої літери.
— Я чув, що винайшли нову терапію. Ця хвороба вмить пожирає тих, кому двадцять років, а в п'ятдесят усе триває повільно, і є час знайти якусь раду.
— Говори за себе. Мені нема ще п'ятдесяти. У мене ще молодий організм. Я маю привілей померти з більшим поспіхом, ніж ти. Але хіба ти не бачиш, що мені важко говорити. Розповідай свою історію, а я відпочину.
З пошани до нього Бельбо слухняно розповів йому всю свою історію.
І тоді Діоталлеві, дихаючи, наче ота Річ із науково-фантастичних фільмів, заговорив. І на ту Річ він тепер був схожий своєю прозорістю, відсутністю межі між зовнішнім та внутрішнім, між шкірою і тілом, між легким білим пушком, який ще виднів з-під розстебнутої на животі піжами, і в'язкою мішаниною нутрощів, яку можуть показати лише рентгенівські промені або хвороба на останній стадії.
— Якопо, лежачи тут, у ліжку, я не можу бачити того, що діється у світі. Я не знаю: відбувається всередині тебе чи назовні те, що ти мені розповідаєш. Байдуже, хто схибнувся — ти чи світ, все зводиться до одного. В обох випадках хтось змішав і переплутав слова Книги більше, ніж дозволено.