Цього не могло бути. Ракоскі чи Рагоцкі, чи як його там, таємничий відвідувач полковника, якого шукав хитрий Де Анджеліс та Інтерпол, гуляв собі по світі, винаймаючи нерухомість. У нашій історії Ракоскі зі справи Арденті був перевтіленням Рачковського з Охранки, а той — перевтіленням того самого Сен-Жермена. Але яку причетність мав він до Альє?
Бельбо пішов до офісу, піднявся сходами, наче злодій, і замкнувся у своїй кімнаті. Він намагався все обміркувати.
* * *
Тут було від чого стратити розум, і Бельбо був упевнений, що стратив його вже давно. І не було нікого, кому він міг би звіритися. Тоді, витираючи піт із чола, він майже машинально почав гортати рукописи на столі, які надійшли минулого дня, не усвідомлюючи навіть, що робить, і раптом на початку якоїсь сторінки побачив прізвище Альє.
Він кинув оком на назву машинопису. Невеликий опус якогось пересічного дияволіста, "Правда про графа Сен-Жермена". Він повернувся до тої сторінки. Там говорилося, з посиланнями на біографію Шакорнака, що Клод-JIyп де Сен-Жермен з'являвся під різними іменами — мсьє де Сюрмон, граф Солтикоф, містер Веллдон, маркіз Бельмар, князь Ракочі або Рагозкі тощо, але його родовими іменами були граф Сен-Мартен та маркіз Альє, від п'ємонтської посідлості його предків.
Чудово, тепер Бельбо міг бути спокійним. Не лише його розшукують за тероризм і він не має надії на порятунок, не лише План існує, не лише Альє зникає протягом двох днів, але, крім усього, виявляється, що цей Альє зовсім не міфоман, а справжній безсмертний граф Сен-Жермен, та ще й нічого не робить, аби це приховати. Єдиною достеменною річчю в усьому вирі неправди, яка зринала на поверхню в цій історії, було його прізвище. А може, й ні, може, його прізвище теж фальшиве, і Альє ніякий не Альє, але це Не мало значення, хто він насправді, адже фактично вже протягом багатьох років він поводився як персонаж історії, яку ми вигадали набагато пізніше.
У будь-якому разі альтернатив у Бельбо не було. Оскільки Альє зник, Бельбо не міг довести поліції, що то він дав йому валізку. А якби поліція йому й повірила, могло б виявитись, що він одержав валізку від розшукуваної за вбивство людини, чиїми послугами як консультанта він користувався вже принаймні два роки. Гарненьке алібі.
Але щоб зрозуміти всю цю історію — яка вже сама собою неабияк скидалася на сюжет для роману — і щоб переконати поліцію проковтнути її, треба було припустити існування ще одної історії, яка виходила за всякі межі, навіть за межі вигадки. Тобто що вигаданий нами План, у своїх найменших подробицях, включно з навіженими фінальними пошуками карти, збігався із справжнім планом, у який вже були замішані Альє, Ракоскі, Рачковський, Рагоцкі, бородатий добродій, ТРЕС, геть-чисто всі, аж до тамплієрів із Провена. І що полковник мав рацію. Але з цього випливало, що він, мавши рацію, помилявся, адже в кінцевому підсумку наш План відмінний від його плану, і, якщо слушний був його план, не міг бути слушним наш, і навпаки, отже, якщо мали рацію ми, то навіщо було Ракоскі десять років тому викрадати фальшиві полковникові мемуари?
Того ранку, хоч я прочитав лише те, що Бельбо довірив Абулафії, мені кортіло щосили вдарити головою об стіну. Аби переконатися, що стіна, принаймні стіна, існує насправді. Можу собі уявити, як почував себе Бельбо того дня і наступними днями. Але це ще було не все.
Шукаючи когось, кого можна було б розпитати, він зателефонував Лоренці. Її не було. Він був готовий битися об заклад, що більше її не побачить. У певному розумінні Лоренца була істотою, вигаданою Альє, Альє ж був істотою, вигаданою Бельбо, і Бельбо вже не знав, хто ж вигадав його самого. Він узяв до рук газету. Єдина певна річ — це те, що людина на фотороботі — він сам. Щоб переконати його в цьому, саме в той момент, йому зателефонували в офіс знову. Той самий балканський акцент, ті самі поради. Побачення у Парижі.
— Але хто ж ви? — закричав Бельбо.
— Ми з ТРЕСу, — відповів голос. — А ви про ТРЕС знаєте більше за нас.
* * *
Тоді він прийняв рішення. Він узяв телефон і подзвонив Де Анджелісу. В поліційному управлінні йому не хотіли нічого казати, скидалося на те, що комісар там більше не працює. Відтак вони здалися на його наполягання і з'єднали його з якимось кабінетом.
— О, кого я чую, доктор Бельбо, — сказав Де Анджеліс тоном, який здався Бельбо саркастичним. — Ви застали мене випадково. Я пакую валізи.
— Валізи? — Бельбо злякався, що це натяк.
— Мене перевели на Сардинію. Це буде, судячи з усього, спокійна робота.
— Докторе Де Анджеліс, я мушу терміново з вами поговорити. З приводу тієї історії...
— Історії? Якої?
— Полковникової. І з приводу ще одної... Якось ви запитали Казобона, чи не чув він про ТРЕС. Отож про нього чув я. І мушу вам розповісти про дещо важливе.
— Не треба. Це більше не моя справа. Зрештою, вам не здається, що вже трохи запізно?
— Визнаю, багато років тому я дещо замовчав. Але зараз хочу про це розповісти.
— Ні, докторе Бельбо, не треба говорити. І знайте: хтось напевно підслуховує нашу розмову, а я хочу, аби їм було відомо, що я не бажаю нічого чути і нічого не знаю. У мене двоє дітей. Маленьких. І хтось повідомив мене, що з ними може щось трапитись. А щоб я переконався, що вони не жартують, учора зранку, коли моя дружина завела машину, вибухнув капот. Дуже малий заряд, трохи більший за петарду, але цього було досить, аби дати мені зрозуміти, що як вони захочуть, то зможуть усе. Я пішов до начальника поліції і сказав, що завжди виконував свій обов'язок, навіть ретельніше, ніж належить, але я не герой. Я б міг віддати своє життя, але не життя моєї дружини й дітей. Я попрохав, щоб мене перевели в інше місце. А потім почав говорити всім, що я боягуз, що наклав у штани від страху. І тепер кажу це саме й вам, і тим, хто нас слухає. Я зруйнував свою кар'єру, втратив самоповагу, більш того, я знаю, що я людина без честі, але так я врятую свою родину. Сардинія, кажуть, чудова, і мені більше не доведеться заощаджувати гроші, аби влітку послати дітей на море. До побачення.
— Зачекайте, це серйозна справа, я потрапив у халепу...