1887 року він поширив лист якогось Іванова, покаянного революціонера, який запевняв, що більшість революціонерів — євреї; 1890 року він поширив "Confession par un vieillard ancien révolutionnaire" , де революціонери, що знайшли притулок у Лондоні, звинувачувались у тому, що вони британські агенти. 1892 року він поширив фіктивний твір Плеханова, де оскаржується керівництво партії "Народна Воля" в опублікуванні цього ж визнання.
У 1902 році Рачковський намагався створити франко-російську антисемітську лігу. Для цього він використовує метод, подібний до методів розенкройцерів. Він твердить, що ліга існує, сподіваючись, що відтак хтось її таки створить. Але він послуговується також іншим прийомом: спритно змішуючи правду з брехнею, він подав правду в такому світлі, ніби вона для нього невигідна, тому ніхто не засумнівався й у правдивості брехні. Він поширив у Парижі таємничий заклик до французів підтримати Російську патріотичну лігу зі штабом у Харкові. В анонімному закликові він нападав сам на себе як на людину, яка начебто хоче знищити лігу, і висловлював надію, що він, Рачковський, мовляв, колись змінить свою думку. Він звинувачував самого себе у використанні послуг таких дискредитованих осіб, як Нілус, і це було правдою.
На якій підставі можна приписати "Протоколи" Рачковському?
Покровителем Рачковського був міністр Сергій Вітте, прогресист, який хотів перетворити Росію на новочасну країну. Чому прогресист Вітте користувався послугами реакціонера Рачковського, було відомо лише Господу Богові, але ми були вже готові до всього. Вітте мав політичного супротивника, якого звали Елі де Сйон, який ще раніше прилюдно виступав проти нього з полемічними закидами, що нагадували деякі абзаци з "Протоколів". Але у творах Сйона не було натяків на євреїв, адже він сам був єврейського походження. 1897 року Рачковський, за наказом Вітте, звелів провести обшук на віллі Сйона у Террітаті і знайшов памфлет Сйона, написаний на основі книжки Жолі (або ж Сю), де ідеї Макіавеллі-Наполеона III приписувалися Вітте. Рачковський своїм генієм фальсифікатора замінив Вітте євреями і пустив цей твір в обіг. Ім'я Сйон, природно, примушує згадати Сіон, і всім стає зрозуміло, що авторитетний єврейський діяч викриває єврейську змову. Ось як народились "Протоколи". Відтак у Парижі цей текст потрапив до рук Юліани, чи пак Жюстін Глінки, яка оберталася в колах мадам Блаватської, а у вільний час шпигувала й виказувала поліції російських революціонерів на вигнанні. Глінка, безперечно, — аґентка павликіан, які були пов'язані з аграрниками, а отже, хотіли переконати царя, що плани Вітте тотожні з планами міжнародної єврейської змови. Глінка надіслала цей документ генералові Оргеєвському, а той через командувача імператорської гвардії довів його до відома царя. Міністр Вітте опинився у скруті.
Таким чином, перебуваючи у полоні своєї антисемітської завзятості, Рачковський спричинився до нещасть свого патрона. А можливо, і до своїх власних нещасть. І справді, відтоді ми втрачаємо його слід. Можливо, Сен-Жермен перейшов до нових перевдягань і нових перевтілень. Але наша історія набула правдоподібного, раціонального, чіткого вигляду, адже її підтримував цілий ряд фактів, правдивих, — запевнив Бельбо, — як сам Бог.
* * *
Все це примусило мене згадати розповіді Де Анджеліса про синархію. Вся краса цієї історії — звичайно ж, нашої історії, але, може, й Історії, як натякнув Бельбо з нездоровим блиском в очах, простягаючи мені свої картки, — полягала в тому, що різні групи знищували одна одну в смертельному бою, послуговуючись тою самою зброєю, що й супротивники. "Перший обов'язок вправного шпигуна, — відповів я, — показати шпигунами тих, за ким він шпигує".
Бельбо сказав:
— Пригадую собі одну історію в ***. При заході сонця я постійно зустрічав на вулиці одного типа на ймення Ремо — чи щось таке — на чорній "баліллі". Чорні вуса, кучеряве чорне волосся, чорна сорочка, чорні, страшенно зіпсовані зуби. Він цілував дівчину. А в мене викликали огиду ті його чорні зуби, які цілували цю прегарну, біляву істоту, не пам'ятаю навіть її обличчя, але для мене вона була непорочною дівою і повією, вічною жіночністю. Мене аж дрож проймав від цього. — Бельбо інстинктивно прибрав патетичного тону, щоб підкреслити свою іронію, адже усвідомлював, що дозволив полонити себе невинній млосності, навіяній спогадами. — Я запитував себе й питав інших, чому цей Ремо, який належав до чорних бригад, дозволяв собі відкрито показуватися на людях, навіть за часів, коли *** не було зайняте фашистами. І мені відповіли, що ходять чутки, нібито він партизанський розвідник. Хоч би що там було, але одного вечора я побачив, як він цілував ту саму біляву дівчину, на тій самій чорній "баліллі", з тими самими чорними зубами, але вже з червоною хустинкою на шиї та в сорочці кольору хакі. Він перейшов до гарібальдійських бригад. Усі вітали його, і він дістав бойове ім'я Х9, наче персонаж Алекса Реймонда, про якого я читав у коміксах тижневика "Авентурозо". "Молодець, Х9", казали вони йому... А я ненавидів його ще дужче, адже він володів цією дівчиною за згодою загалу. Однак дехто казав, нібито він був фашистським шпигуном, підісланим до партизанів; гадаю, це говорили ті, хто бажав відбити у нього дівчину, але в усякому разі він залишався під підозрою...
— А далі?
— Вибачте, Казобоне, чому вас так цікавлять події мого життя?
— Тому що ви їх розповідаєте, а розповіді стають фактами колективної уяви.
— Дотепно. Отож одного ранку Х9 вийшов за територію села; можливо, він призначив дівчині побачення на полі, аби, не зупиняючись на жалюгідних пестощах, довести, що його прутень не такий зіпсований, як його зуби, — даруйте мені, я дотепер не можу полюбити цього чолов'ягу, — словом, фашисти спіймали його у пастку, повезли до міста і о п'ятій ранку наступного дня розстріляли.
Пауза. Бельбо розглядав свої сплетені, немов у молитві, руки. Відтак він розняв їх і сказав:
— Це було доказом того, що шпигуном він не був.
— Яка ж мораль цієї притчі?
— Хто вам сказав, що притчі повинні мати мораль? Але якщо добре подумати, вона, можливо, означає, що часто для того, аби щось довести, необхідно померти.