— Яка гидота, — скривився Діоталлеві, — з медом та перцем!
— Отже, це у нас месаліани, яких дехто називав стратіотами та фібіонітами, інші — барбелітами, що включали наасеан та феміонітів. А для інших отців церкви барбелітами були запізнілі гностики, а отже дуалісти, які поклонялися Великій Матері Барбело, а їхні втаємничені називали борборіанами гіліків, тобто дітей матерії, що відрізнялися від психіків, які вже були чимось кращим, і від пневматиків, обраних, таких собі членів Ротарі-клубу всієї цієї історії. Але можливо, що стратіоти були тільки гіліками мітраїстів.
— Чи не надто все це заплутане? — поспитав Бельбо.
— А як же інакше? Весь цей люд не залишив по собі жодних документів. Єдині речі, які про них відомі, походять із пліток їхніх ворогів. Але облишмо це. Я лише хотів показати, яким бедламом був за тих часів Близький Схід. Усе це — передмова до того, звідки взялися павликіани. Це послідовники якогось Павла, до котрого пристають іконоборці, вигнані з Албанії. Починаючи з восьмого століття і далі, ці павликіани поспіхом ростуть, із секти стають громадою, з громади — прошарком, із прошарку — політичною силою. Імператори Візантії починають хвилюватися і висилати проти них імперські війська. Павликіани поширюються аж до кордонів арабського світу, розходяться до Євфрату, вторгаються на візантійську територію аж до Чорного моря. Вони всюди потроху засновують колонії, і ми зустрічаємося з ними вже у XVII столітті, коли їх навертають єзуїти, але кілька їхніх колоній і далі існують на Балканах та південніше. То в що ж вірять павликіани? У Бога, єдиного і триєдиного, в Деміурга світу, плоди якого всі ми бачимо. Вони відкидають Старий Завіт, святі таїнства, зневажають хрест і не віддають почестей Пречистій Діві, оскільки, за їхніми уявленнями, Христос воплотився прямо на небі і пройшов через Марію, немов через трубу. Богомили, які частково черпатимуть у них натхнення, скажуть, що Христос увійшов в одне вухо Марії і вийшов через друге, чого вона навіть не помітила. Дехто також звинувачує їх у поклонінні сонцю й дияволу і в домішуванні крові дітей до євхаристійного хліба та вина.
— Звична річ.
— То були часи, коли для єретика піти на службу Божу було великим стражданням. Краще вже стати мусульманином. Такий уже був цей люд. І я розповідаю вам про них, бо що коли єретики-дуалісти розплодяться в Італії й Провансі, то аби натякнути на їхню схожість з павликіанами, їх називатимуть попеліканами, публіканами, популіканами, котрі gallice etiat dicuntur ab aliquis popelicant !
— Он воно що.
— Авжеж. У дев'ятому столітті павликіани так само тероризуватимуть імператорів Візантії, аж поки імператор Василій не присягне, що тільки-но він запопаде їхнього ватажка Хризохейра, котрий увірвався був у церкву святого Івана Божого в Ефесі і напоїв коней у водоймищі зі свяченою водою...
— Які кепські манери, — кинув Бельбо.
— ... То всадить йому три стріли в голову. Він посилає проти нього імперське військо, солдати хапають його, відрубують голову, посилають її імператорові, а той кладе її на стіл — а може, на секретер чи невелику порфирову колону — і раз, раз, раз — всаджує йому три стріли, гадаю, по одній у кожне око, а третю — в рота.
— Чудові були хлопці, — зауважив Діоталлеві.
— Вони робили це не від злоби, — сказав Бельбо. — Йшлося про питання віри про їхню надію. Розповідайте далі, Казобоне, і не зважайте на Діоталлеві: він паскудний боговбивця і не зрозуміє цих богословських тонкощів.
— Закінчую. І ось хрестоносці зустрічаються з павликіанами. Вони натрапляють на них поблизу Антіохії під час першого хрестового походу, де ті воюють на боці арабів, а також при облозі Константинополя, де павликіанська громада намагається здати місто болгарському цареві Йоанниці, аби зробити на зло французам, так твердить Вілардуен. Ось вам і зв'язок із тамплієрами, ось і розв'язання нашої загадки. Легенда твердить, що тамплієри черпали натхнення у катарів, а насправді це тамплієри надихали катарів. Вони зіткнулися з павликіанськими громадами під час хрестових походів і налагодили з ними загадкові зв'язки, а також із мусульманськими містиками та єретиками. З іншого боку, досить простежити за маршрутом Плану. Він не може не пролягати через Балкани.
— Чому?
— Бо мені здається очевидним, що шоста зустріч призначена в Єрусалимі. Послання каже: "йти до каменя". А де ж той камінь, такий шанований нині мусульманами, що коли хочеш його побачити, мусиш скидати взуття? Таж не де як у центрі мечеті Омара в Єрусалимі, де колись був храм тамплієрів. Не знаю, хто мав очікувати на них у Єрусалимі, може, якийсь осередок замаскованих тамплієрів, що вижили, або кабалісти, які мали зв'язки з португальцями, але безсумнівно, що найлогічніший шлях із Німеччини до Єрусалима веде через Балкани, і там чекала п'ята група, павликіанська. Бачите, яким чітким і логічним стає План.
— Мушу визнати, ви мене переконали, — сказав Бельбо. — Але де саме на Балканах очікували попелікани?
— Про мене, природними спадкоємцями павликіан були болгарські богомили, але тамплієри з Провена не могли ще знати, що через кілька років Болгарію захоплять турки і вона залишиться під їхнім пануванням протягом п'яти століть.
— Отже, можна вважати, що План зупинився на відтинку між німцями та болгарами. Коли ж це могло статися?
— 1824 року, — сказав Діоталлеві.
— Даруй, чому?
Діоталлеві швидко накреслив схему.
— 1344 року перші великі магістри кожної групи осідають у шести приписаних місцях. Протягом ста двадцяти років у кожній групі почергово змінюється шість великих магістрів, і 1464 року шостий магістр Томара зустрічається з шостим магістром англійської групи. 1584 року дванадцятий англійський магістр зустрічається з дванадцятим французьким магістром. Цей ланцюг продовжується в такому ж ритмі, і якщо зустріч з павликіанами провалюється, це має статися 1824 року.
— Припустімо, вона провалилася, — мовив я. — Але я не розумію, чому такі кмітливі хлопці, як вони, мавши в руках чотири шостих усього послання, не можуть відтворити його повністю? Або чому, якщо не відбулася зустріч із болгарами, чому вони не вступили в контакт із наступною групою?