Лі та Груман були за шістсот ярдів над ними, неподалік від входу в ущелину. Досягши його, вони змогли б стримувати солдат доти, доки в них не скінчаться боєприпаси —але ж у них була лише одна гвинтівка.
— Пане Скоресбі, їм потрібен я, а не ви, — сказав Груман. — Якщо ви віддасте мені рушницю та здастеся в полон, то виживете. Це дисципліновані вояки, і ви будете військовополоненим.
Лі ніяк не відреагував на його слова, лише промовив:
— Ходімо. Коли ми потрапимо в ущелину, я зможу затримати їх на кілька хвилин, а ви тим часом дістанетесь до виходу. Я вже довів вас до цього місця й не збираюся відійти вбік та дозволити їм схопити вас.
Солдати підіймалися набагато швидше від них — вони були добре натреновані та невиснажені. Груман кивнув.
— У мене не залишалося сили збити четвертий цепелін, — тільки й вимовив він, і вони продовжили свій виснажливий підйом.
— Перед тим як піти, скажіть мені одну річ, — звернувся до шамана Лі. — Якщо ви цього не зробите, я не і знайду спокою. Я не знаю, на чиєму боці б'юся, та мені взагалі-то й байдуже. Скажіть лише мені ось що: чи допоможе те, що я робитиму за хвилину, маленькій дівчинці Лірі, чи це їй зашкодить?
— Це допоможе їй, — відповів Груман.
— І ще одне. Ви не забули про клятву, яку дали мені?
— І ніколи не забуду.
— Докторе Груман, або Джоне Пері, або ким там ви називатиметеся в хоч якому зі світів, попереджаю вас: не забувайте про неї. Я люблю цю дівчинку, як власну дочку, і навіть якби в мене була дочка, я не міг би любити її більше. Якщо ви порушите цю клятву, те, що залишиться від мене, не даватиме спокою тому, що залишиться від вас, і ви весь залишок вічності шкодуватимете, що колись існували. Тепер ви розумієте, що ця присяга — не просто слова?
— Розумію. І даю вам слово.
— Це все, що мені було потрібно. Щасти вам!
Шаман простягнув руку, і Лі потиснув її. Потім Груман повернувся та пішов угору ущелиною, а Лі озирнувся, шукаючи найкращу позицію.
— Тільки не той великий валун, Лі, — промовив Гестер. — Ти не бачитимеш, що відбувається праворуч, і вони вмить наблизяться до нас. Обери менший.
У вухах Лі лунало ревіння, ніяк не пов'язане з пожежею внизу чи з натужним дзижчанням цепеліна, котрий знову намагався піднятися в повітря. Він ніби разом поринув у своє дитинство, у героїчну гру під назвою "Взяття фортеці Аламо", що стільки разів відбувалася на руїнах старовинного форту — тоді вони по черзі грали то за данців, то за французів. Його дитинство поверталося до нього, прагнучи помсти. Він дістав перстень племені навахо, що колись належав його матері, та поклав його на камінь поруч із собою. У тих дитячих іграх Гестер зазвичай був або пумою, або вовком, раз чи два гримучою змією, але найчастіше — птахом-пересмішником. А тепер…
— Прокидайся та дивися вниз, Лі, — сказав заєць. — Це вже не гра.
Солдати, що просувалися вгору по схилу, розсипалися віялом та вповільнили ходу — вони усвідомлювали проблему не гірше, ніж Лі. Вони знали, що їм доведеться прорватися до ущелини й що одна людина з гвинтівкою ладна затримати їх надовго. На подив Лі, цепелін у них за спинами все ще намагався піднятися. Можливо, в нього скінчилося пальне чи витік газ із корпусу, але, хай там як, він ще досі не злетів, і це надихнуло Лі на одну ідею.
Він трохи пересунувся, припав до прицілу старого "вінчестера", знайшов мушкою лівий двигун аеростата та спустив курок. Тріск змусив солдатів, що дерлися до нього, підвести голови, але за мить мотор раптом заревів, щоб так само несподівано захлинутися й замовкнути. Цепелін нахилився в один бік. Другий мотор і досі ревів, але цепелін Лі нейтралізував.
Солдати зупинилися та сховалися хто за чим. Лі було добре їх видно, й він підрахував їх — ворогів було двадцять п'ять. Патронів же в нього було тридцять.
Гестер припав до землі біля його лівого плеча.
— Я стежитиму за цим флангом, — сказав він.
Він притиснув вуха до спини, і його можна було б прийняти за сірувато-коричневий камінець, що лежить на більшому камені — якби не очі. Гестера важко було назвати красивою твариною — він виглядав нк звичайнісінький худорлявий заєць, — але очі його мали чудове забарвлення: вони були золотаво-карі із вкрапленнями кольорів торфу та лісової зелені. Тепер ці очі дивилися на останній краєвид у їхньому житті: голий схил, безладно усипаний камінням усіх Гатунків, а за ним — палаючий ліс. Ані трав'яного лужка, ані клаптика зелені, на якому можна було б відпочити…
Очі зайця мружилися.
— Вони розмовляють, — сказав він. — Я все чую, але по розумію.
— Це російська мова, — відповів Лі. — Вони готуються кинутися на нас усі разом, бо розуміють, що це буде для нас найгірше.
— Цілься краще, — промовив Гестер.
— Доведеться, але, чорт забирай, мені не подобається позбавляти цих людей життя.
— То вони позбавлять життя нас.
— Ні, річ навіть не в тому, — сказав Лі Скоресбі. — Або ми вб'ємо їх, або вони вб'ють Ліру. Не знаю як, але ми пов'язані з цією дівчинкою, і це мене радує.
— Чоловік ліворуч зараз вистрелить, — сказав Гестер. Тієї самої миті рушниця того чоловіка видала тріск, і за фут від того місця, де сидів заєць, від валуна відлетіли кам'яні крихти. Куля, цвенькнувши, зрикошетила в бік ущелини, але жоден м'яз деймона не здригнувся.
— Що ж, це поліпшує мені настрій, — зауважив Лі й пильно прицілився.
Пролунав постріл. Цілитися йому довелося в невеличкий клаптик синьої тканини, але він влучив: здивовано зойкнувши, чоловік упав на спину, смикнувся кілька разів і вмер.
І бій почався. За хвилину тріск гвинтівок, підвивання куль, які рикошетили від валуна, та гуркіт скель, що їх кулі розколювали на шматки, вже відлунювалися від гірської гряди й гулкої ущелини за спиною Лі. Запах пороху та пилу, на який кулі обертали камінь, здавалися лише варіацією на тему лісової пожежі — наче горів цілий світ.
Валун, за яким сидів Лі, невдовзі вкрився шрамами та вибоями, і коли в нього влучали кулі, Лі всім тілом відчував глухий удар. Одного разу він побачив, як хутро на спині Гестера колихнулося від кулі, що пролетіла поруч, але заєць, очевидно, не збирався кланятися шматочкам свинцю — так само, як Лі не збирався припиняти вогонь.