Дорослі поводилися насторожено, але охоче обміняли на одну з Ліриних золотих монет хліб, сир і фрукти. Відьми трималися поза полем зору, проте діти знали, що коли їмщось загрожуватиме, летючі жінки з'являться за мить. Відбувся ще один раунд переговорів, і стара жінка продала Лірі дві фляги з козячої шкіри та сорочку з тонкого полотна для Віла. Хлопець із полегшенням переодягнув брудну сорочку, обмився у крижаному струмку та трохи полежав на гарячому сонечку, щоб обсохнути.
Відпочивши, діти вирушили далі. Місцевість стала менш привітною: коли вони бажали сховатися від безжального сонця, то змушені були відпочивати в тіні скель, а не під розлогими деревами, а земля пекла їм ноги навіть крізь підошви взуття. Нахил місцевості збільшився, і вони поступово вповільнили ходу. Коли сонце торкнулося верхівок гір, їхнім очам відкрилася улоговинка під ними, і вони вирішили далі не йти.
Насилу спустившись по схилу й кілька разів ледь не впавши, вони потім ще змушені були продиратися крізь хащі карликових рододендронів з темним лискучим листям та китицями малинових квітів, важких від куп бджіл, що їх укривали. Нарешті вони вийшли на освітлений м'яким вечірнім світлом лужок на березі струмка. Трава була дуже густою й заввишки до колін — волошка, тирлич, перстач…
Віл довго пив воду зі струмка, а потім улігся у траву. Йому хотілося спати, але він чомусь не міг заснути: у голові в нього паморочилося, весь світ здавався якимсь незвичайним, а рука пекла й пульсувала.
Але найгірше було те, що з ран знову потекла кров.
Серафіна оглянула їх, ще раз приклала трави та затягла шовкову пов'язку тугіше, ніж раніше, цього разу її обличчя було стривоженим. Віл не розпитував її, та й до чогоце? Він і сам бачив, що заклинання не спрацювало, і, звісна річ, це бачила й відьма.
Коли стемніло, хлопець відчув, як поруч із ним лягла на землю Ліра, а невдовзі почув і тихе муркотіння. Підігнувши лапи, лише за крок від нього дрімав кіт, і Віл пошепки спитав:
— Пантелеймоне, це ти?
Очі деймона розплющилися. Ліра навіть не ворухнулася.
— Я, а що таке? — прошепотів у відповідь Пантелеймон.
— Як ти гадаєш, я вмру?
— Відьми не дозволять тобі вмерти, та й Ліра…
— Але заклинання не допомогло — я й досі втрачаю кров. Не думаю, що її залишилося багато, а рана все не загоюється. Я боюся…
— Ліра вважає, що ти нічого не боїшся.
— Правда?
— Вона вважає тебе найхоробрішим воїном із тих, кого вона знала — навіть хоробрішим за Йорика Бернісона.
— Тоді мені краще не подавати знаку, що я наляканий, — промовив Віл, хвилинку помовчав і додав: —Я гадаю, Ліра хоробріша за мене. В мене ніколи не було друга, кращого за неї.
— Вона думає те саме про тебе, — прошепотів деймон. Ще трохи полежавши, Віл нарешті заплющив очі. Ліра лежала в темряві, не ворушачись, але її очі були широко розкриті, а серце шалено калатало.
Коли Віл прийшов до тями, було ще зовсім темно. Його рука боліла дужче, ніж коли-небудь до того. Він обережно сів і побачив, що неподалік горить багаття, а Ліра за допомогою роздвоєної лозини намагається підсмажити на ньому хліб. Окрім того, на шампурі смажилося двоє птахів. Коли Віл підійшов і сів біля вогню, звідкись згори злетіла Серафіна Пеккала.
— Віле, — сказала вона, — перш ніж поснідати, з'їж це листя.
Вона дала йому жменю м'яких, гірких на смак листків якоїсь рослини, трохи схожої на шавлію, і хлопець мовчки розжував і проковтнув їх. Вони були в'язкі, але невдовзі він трохи зігрівся й відчув приплив бадьорості, та н узагалі йому стало краще.
Вони почали їсти смажених птахів, приправляючи їх лимонним соком. Потім прийшла ще одна відьма та принесла буяхи, котрі росли під кам'янистим косогором, і невдовзі біля вогню зібралися всі відьми. Вони повели тиху бесіду. Деякі з них уночі літали на розвідку, й одна бачила над морем повітряну кулю. Почувши це, Ліра різко підвелася.
— Це була куля пана Скоресбі? — спитала вона.
— У ній було двоє людей, але вона знаходилася надто далеко, щоб можна було роздивитися їх. Окрім того, у них за спиною збирався шторм.
Ліра сплеснула в долоні.
— Віле, якщо це пан Скоресбі, то ми зможемо полетіти! — гукнула вона. — Сподіваюся, це саме він. Я так і не попрощалася з ним, а він був такий добрий… Я дуже хотіла бпобачити його знов.
Відьма Джута Камайнен уважно слухала їх, її демон — червоногруда малинівка — сидів, виблискуючи очима, в неї на плечі. Почувши ім'я Скоресбі, вона відразу згадала, кого той шукав. Це її любов відкинув Станіслав Груман, і Серафіна Пеккала взяла її до цього світу для того, щоб вона не вбила цього чоловіка в їхньому.
Мабуть, Серафіна помітила б це, але цієї миті щось трапилося, і вона та всі інші відьми підвели голови та піднесли руки. Віл і Ліра почули, що десь на півночі лунає ледь чутний крик якогось нічного птаха. Але це був не птах — відьми відразу зрозуміли, що кричав деймон. Серафіна Пеккала підвелася та пильно подивилася на небо.
— Гадаю, це Рута Скаді, — сказала вона. Відьми замовкли, напружуючи слух.
Пролунав ще один крик, цього разу ближче, потім ще. Відьми схопили свої гілки та злетіли в небо — за винятком двох, котрі з луками напоготові залишилися поруч із Вілом і Лірою.
Десь у темряві в них над головами точився бій. За декілька секунд до них уже долетіли свистіння стріл та голоси, що дзвеніли болем та люттю.
А потім так раптово, що діти навіть не встигли відскочити, з неба на землю до їхніх ніг з глухим звуком упало відразливе створіння — звір зі шкірястим покривом та поплутаним волоссям, в якому Ліра відразу впізнала скельну погань. Принаймні потвора була дуже на неї схожа.
Вона явно відбила собі всі нутрощі від падіння, до. того ж у неї в боці стирчала стріла, але вона все одно підвелася та, люто дивлячись на Ліру, кинулася до неї. Відьми не могли скористатися своїми луками, адже істота була накрита від них тілом Ліри — але, як виявилося, в цьому й не було потреби, бо Віл миттю вискочив та ще в польоті ножем зрізав створінню голову, й та покотилася у траву. З горлянки потвори з булькотінням вирвалося повітря, і вона впала на землю.
Віл із Лірою та відьми знову звели очі догори — бій наближувався. Вогонь багаття на мить виривав із темряви над ними то чорний шовк, то бліді кінцівки, то зелені голки сосни, то сіро-коричневу, ніби вкриту струпами шкіру. Віл, як не намагався, не міг збагнути, як відьми утримували в цьому вирі рівновагу — їм доводилося різко повертати, зупинятися та кидатися вперед, не кажучи вже про прицілювання та стрілянину.