Віл знову сів на камінь — спиною до Ліри. Дівчинка помітила, як він нишком витер очі рукою, але зробила вигляд, ніби нічого не помітила.
— Віле, — промовила вона, — пам'ятаєш, що ти казав про Туліо, коли його схопили примари? А вчора ти сказав, що, на твою думку, ті потвори прийшли з твого світу. Ти такгадаєш тому, що твоя мати була такою?
— Так. Інакше як пояснити те, що з нею відбувалося? Вона ж не божевільна! Ті діти могли мати її за навіжену, сміятися з неї та намагатися зробити їй боляче, але вони помилялися — вона не божевільна. Справа в тому, що вона боялася речей, котрих я не бачив. І вона змушена була робити те, що здавалося божевіллям, адже люди не вбачають у таких діях сенсу, але це було їй потрібно. Вона, приміром, рахувала листки, а Туліо вчора торкався каменів муру — може, так вони намагалися відігнати примар. Можливо, якщо повернутися до них спиною та спробувати по-справжньому зацікавитися розташуванням каменів або кількістю листків на кущі, налаштовувати свій розум так, щоб бути переконаним, що важать лише ці речі, примари тебе не чіпатимуть. Я не впевнений, але схоже, що так воно і є. Вона боялася й дійсних речей, скажімо, тих людей, що приходили пограбувати нас, але лякало її й щось невидиме. Отже, напевне, у моєму світі також є примари, лише ми їх не бачимо та навіть не маємо для них назви, але вони там є, і вони постійно нападали на мою матір. Ось чому я так зрадів учора, дізнавшись, що алетіометр сказав, що з нею все гаразд.
Ліра побачила, що Віл важко дихає, а його правиця стискає рукоятку ножа у піхвах, але нічого не сказала. Пантелеймон також нерухомо сидів на гілці.
— А коли ти дізнався, що маєш шукати свого батька? — нарешті спитала вона.
— Вже дуже давно, — була відповідь. — Раніше я уявляв, що він полонений, а я маю допомогти йому втекти. У дитинстві я марнував багато часу на такі ігри — іноді вонитривали цілими днями. Або, наприклад, я уявляв собі, що він опинився на незаселеному острові, а я маю попливти туди та забрати його. Він достеменно знав би, що робити з усім на світі — особливо з матір'ю, він дбав би про неї та мене, і вона видужала б. Я міг би просто ходити до школи, потоваришувати з кимось, і в мене, як всіх, були б батько і мати. Отже, я завжди казав собі, що, коли виросту, вирушу на пошуки свого батька… А мати завжди казала мені, що я успадкую його мантію. Вона казала це, щоб підбадьорити мене, і хоча я не знав, що це означає, — звучало це дуже урочисто.
— Хіба в тебе не було друзів?
— А як я міг із кимсь дружити? — здивований, спитав хлопець. — Друзі… Вони приходять до тебе додому, знайомляться із твоїми батьками й усе таке. Іноді хтось запрошував мене до себе, і декілька разів я таки ходив гості, але жодного разу не запрошував нікого у відповідь — це було надто небезпечно. Отже, в мене ніколи не було справжніх друзів. Я хотів би… Та в мене була кішка, — сам себе перервав він. — Сподіваюся, з нею все гаразд. Може, хтось за нею доглядає?
— Розкажи мені про чоловіка, котрого ти вбив, — поросила Ліра. — Ким він був?
— Не знаю. Мене не хвилює, що я його вбив — він на це заслужив. Їх було двоє, вони декілька разів приходили до нас та докучали матері, доки не залякали її так, як вона ще ніколи не лякалася доти. Вони хотіли дізнатися все про батька й не давали їй спокою. Я не знаю навіть, з поліції вони чи ні. Спочатку я гадав, що вони якісь гангстери, котрі вважають, нібито батько пограбував банк і сховав гроші. Але їм були потрібні не гроші, а папери. Вони хотіли дістати листи, що їх надсилав нам батько. Одного дня вони залізли до будинку, і коли я побачив це, то вирішив, що краще буде, якщо мати поживе десь в іншому місці. Розумієш, я не міг звернутися до поліції та попросити захистити нас, адже в такому разі вони забрали б матір. Я не знав, що мені робити. Зрештою, я попросив приглянути за матір'ю жінку, в котрої колись учився грати на піаніно — крім неї, ніхто мені на думку так і не спав. Я просто попросив її дозволити матері пожити деякий час у неї. Гадаю, вона доглядає за матінкою як слід. Потім я повернувся до будинку, щоб взяти листи — я знав, де вона їх зберігає. Коли я був там, до будинку знову влізли ті люди Була вже глибока ніч. Я ховався в кімнаті навпроти сходів, а Моксі — це моя кішка — вийшла зі спальні. Ні я, ні той чоловік її не бачили, і коли я кинувся на нього, він перечепився через Моксі та впав зі сходів… А я втік Ось як це сталося. Я не хотів його вбивати, але що сталося, те сталося. Я прийшов до Оксфорда і випадково побачив те вікно. А побачив його лише тому, що звернув увагу на іншу кішку та зупинився, щоб подивитися, що вона робитиме, а вона якраз побачила вікно. Якби я не звернув на неї уваги… Або якби Моксі тоді не вийшла зі спальні…
— Так, — сказала Ліра, — тобі пощастило. Ми з Пантелеймоном теж тільки-но розмовляли про те, що було б, якби я не залізла до гардероба у вітальні у Джордані та не побачила, як Ректор кладе отруту у вино. Нічого цього також не було б…
Деякий час вони мовчки сиділи на вкритому мохом валуні, дивилися на сонячні промені, що простромлювали гілки старих сосен, і думали про те, як багато маленьких подій мало відбутися, щоб обоє вони опинилися саме в цьому місці. У кожній із цих точок події могли піти інакше — можливо, в іншому світі інший Віл не побачив би вікно на Сандерленд-авеню та стомлений пройшов мимо й ішов доти, доки його не схопили б десь у центрі країни. А ще в одному світі інший Пантелеймон таки переконав би іншу Лірувийти з вітальні, інший лорд Ізраель випив би отруту, а інший Роджер залишився б живим і досі грався з тією Лірою на дахах і в алеях іншого незмінного Оксфорда…
Нарешті Віл відчув, що накопичив достатньо сил, аби йти, і вони вирушили стежкою далі, як і раніше, оточені великим спокійним лісом.
Н(ній подорожували весь день, час від часу зупиняючись для відпочинку. Поступово дерева ставали тоншими, її місцевість — скелястішою. Ліра спитала алетіометр і дізналася, що вони рухаються в потрібному напрямку. Ввечері вони дісталися до села, котре не турбували примари: на пагорбах паслися кози, на кам'янистий ґрунт кидав тінь гай лимонних дерев. Коли діти, що гралися біля струмка, побачили дівчинку в подертому одязі, заляпаного кров'ю хлопця із блідим обличчям і лютими очима та елегантну хортицю, що йшла за ними, то відразу розкричалися та побігли до своїх матерів.