Отак у морі бідувань і лих
З усім, що бачить, там веде розмову,
Скорботи всі рівняє до своїх,
А це несе їй муку гарячкову,
Бо те відходить, те приходить знову:
То тихне горе й не знайде слівця,
То, в безум впавши, марить без кінця.
Пташки щебечуть пісеньку ранкову,
Їй ще сумніш од співів тих стає, —
Нелегко радість зустрічати знову;
Веселе товариство душу вб'є
Ту, що лиш горе відає своє,
Тоді шалений смуток затихає,
Коли засмучений нам співчуває.
Подвійна смерть — під берегом плавцям!
Ще голодніший той, хто бачить їжу;
Болить ще більш тому, хто взрів бальзам;
Ласкавість тугу зроджує гіркішу;
Печаль з рікою схожа вдивовижу, —
Тече повільно, та не спиниш хвиль;
Не знають меж ні горе, ані біль.
"Насмішниці, — вона мовляє, — співи
В пернатих грудях схороніть сповна,
Хай стихне і мовчить ваш хор щасливий;
Хазяйка, що печаль і горе зна,
Гостей веселих не терпить, сумна;
Тож бавте всіх, хто бавиться сьогодні,
Сльозам же личать наспіви скорботні.
До мене, Філомело, прилети,
Ось гай тобі — скуйовджене волосся;
Земля в сльозах від нашої біди,
Ох, скільки сліз у тебе пролилося, —
Так і мені тужити довелося;
Цей спів я про Тарквінія веду,
Ти ж — про Терея, що приніс біду.*
Як ти себе об колючки кривавиш,
Щоб біль не задрімав, так я, тремка,
Тебе наслідувати рвусь по праву ж, —
Хай очі гострий ніж мені зляка,
Коли до серця криця проника.
Серця озвуться ще на горе й муки,
Настроїм струни їх на скорбні звуки.
Ти, бідна пташко, не співаєш вдень,
Соромлячись, що хтось підгледить потай, —
Пустельну пущу віднайдім лишень,
Де нас не вразить холод, ні спекота,
І в слово щире виллється скорбота,
Пісні тужливі скорять хижаків:
Хай люди звірі — звір не озвірів!."
Стоїть, пильнує, наче олениця,
Яка надумує, куди гайнуть,
Чи тон, хто в пущі заблукав, боїться,
Не знає, де й яку віднайде путь;
Вона не може в сумнівах збагнуть, —
Їй жити чи померти, — що тут краще,
Коли як смерть ганьба й життя пропаще?
"Убить себе, — промовила в жалю, —
Чи це не з тілом душу сплямувати?
Утрати половини ще стерплю,
Найважче цілого зазнать утрати.
Яка немилосердна буде мати,
Що, втративши одне дитя своє,
І друге, щоб не годувать уб'є!
Дорожче що мені — душа чи тіло?
Божественність і чистота земна, —
Що ближче з них, як самозрозуміло
Належать небу й мужеві сповна?
О горе! Без кори вмира сосна, —
Живиця витікає, в'яне глиця;
Душі моїй так без кори лишиться.
У мить одну віднято супокій,
Палац розруйнував той ворог лютий;
Священний храм ущент розбито їй —
Неслави повен, болещів, осмути:
Тоді чи може це блюзнірством бути,
Коли в цім форті вилом я проб'ю
І трудну душу випущу мою?
Але не вмру, допоки Коллатіну
Причину смерті не звіщу сумну;
Хай присягне він в болісну годину
Помститися тому, хто звів жону.
Нечисту кров Тарквінію верну,
Проллю для нього — так моєму світу
Скажу про це я словом заповіту.
Я честь у спадок передам ножу,
Що вразить тіло зганьблене, погане.
Життя збезчещене, та честь ношу, —
Хай честь живе, нехай життя зів'яне;
Із попелу неслави слава встане.
Ось так загинувши, зневагу вб'ю
І знову честь я відроджу свою.
Владарю тих скарбів, що я згубила,
Тобі я спадок заповім який?
Моя рішучість — це для тебе сила,
Пишайсь, але й помститися зумій.
Нехай Тарквіній згине, зрозумій:
Я, друг і ворог твій, зійду в могилу,
Ти вбий злодюгу за дружину милу.
Короткий заповіт тобі даю:
Лишу землі та небу тіло й душу;
Рішучість, муже мій, візьми мою;
А ніж хай візьме честь — її не зрушу;
Мій сором я віддать злостивцю мушу;
А славу — тим живим, хто все збагне,
Хто не знеславить подумки мене.
Мою ти сповниш, Коллатіне, волю;
Дивися, що насильство нам несе!
Проливши кров, себе я не знедолю,
Бо смерть мені життя і честь спасе.
О серце, кажеш: "Вирішено все!"
Скорись руці, й зведу я руку строгу, —
Ви згинете, здобувши перемогу!"
Смерть ухваливши, витерла затим
Гіркі перлини із очей премилих,
Служницю кличе голосом хрипким,
І та спішиться, мов летить на крилах.
І на щоках Лукреції збілілих, —
Служниця бачить, — ніби смуток ліг,
Що тане, як від сонця взимку сніг.
Бажає ранку доброго зарання
Розважно так, щоб скромність показать,
І помічає, що сумує пані,
Що на лице їй сум поклав печать;
Але не сміє прямо запитать,
Чому її два сонця стуманіли,
Чому їй вид так засмутився милий?
Це ж як сідає сонце, то земля
Росою квіти скроплює в долині;
Так само й служка смуток поділя,
Їй жаль двох сонць, що з неба господині
В солоний океан спадають нині,
Їх темні хвилі гасять умлівіч,
То й служка у сльозах, як в росах ніч.
Мов статуї в плинкому водограї,
Застигнувши, красуні дві стоять;
Та з горя плаче, та слідом ридає
Зі співчуття, хоч горя їй не знать:
Це ж схильна до плачу слабка їх стать, —
Вони будь з ким журбу ділить охочі,
Серця їх рвуться, і вологнуть очі.
Мужчини — мармур, а жінки — це віск,
І ліпляться за мармуру велінням;
Чужі думки вкарбовує в них тиск
Обманом, гнітом, силою чи вмінням:
Чому ж творців їх бідувань не виним,
Якщо немов на воску — зважте це! —
Відбито в них Диявола лице?
Жінки подібні до рівнин красивих,
Де видно й те, як лізе черв'ячок;
Чоловіки — це ліс, де в хащах сивих
Спить у печері, наче звір, порок;
В криштальних стінах видно й волосок;
Мужі ховають блуд, їх очі — крига,
Лице жіноче — мов розкрита книга.
Хто може ганити зів'ялий цвіт,
Коли зима сувора квітку вбила?
Не жертву, а напасника ж бо слід
Винити. Ні, не жінку, що змилила,
Бо змусила її до цього сила,
А тих чоловіків, які щокрок
Неславлять, кривдячи, слабких жінок.