Лукреція

Уильям Шекспир

ЛУКРЕЦІЯ

Переклав Михайло Литвинець


Високоповажаному Генрі Райотслі,
герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду


Любов, яку я почуваю до вашої світлості, безконечна; і цей скромний твір без початку передає лише частину її. І тільки докази вашої втішної прихильності до мене, а не достоїнства моїх невмілих рядків, надають мені впевненості в тому, що ви приймете мою присвяту. Те, що я створив, належить вам; те, що я маю ще створити, так само ваше, — як частина того цілого, що повністю віддане вам. Якби достоїнства мої були більші, то й вияви моєї відданості були б значно більшими. Але хай яким би там не був мій твір, він приноситься в дар вашій світлості, що їй зичу довгого життя, ще більше продовженого всіляким щастям.

Вашій світлості найпокірніший слуга
Вільям Шекспір

Тарквіній із Ардеї, що в облозі,
На крилах згубної жаги летить,
Спішить в Коллаціум і по дорозі
В собі жадливу роздуває хіть,
Що в нім, як жар у попелі, горить —
Обнять Лукрецію — красу небесну,
Дружину Коллатіна доброчесну.

Так, доброчесну! З тих наймень і слів
Нещадно-гостре в нім зросло жадання;
Ох, необачно Коллатін чинив,
Коли хвалив її очарування,
Рум'янцю на щоках блідих палання
І двох зірок земних красу ясну, —
Їх мав, законну маючи жону.

В наметі у Тарквінія ще вчора
Свій скарб відкрив щасливий багатій;
Його дружина — щастя і опора,
Дарунок неба на путі земній;
Тож небу й долі дякує своїй, —
Хай владарі із славою побрались,
Але таких жінок їм не дісталось.

О зірка щастя, що сяйне й згаса!
До кого й прийде — ненадовго стане;
Ось так ранкова срібляна роса
Під сонця золотим величчям тане;
Умить зникає щастя пожадане:
Красу і честь від світу злісних бур
Хто захова? Який затулить мур?

Не потребує врода красномовця,
Собою людське око порива.
І хто б повірив, що такий знайшовся
Дивак: розхвалює краси дива?
Навіщо мужеві хвальби слова?
Тримав би краще він у таємниці
Від ницих вух перлину скарбівниці.

Мабуть, Тарквінію пихатий дух
Роз'ятрила ця розкіш небувала, —
Адже загроза в серце йде від вух;
Чи, може, самолюбство уражала
Зухвалість порівнянь кольких, як жала,
Чи заздрощі впекли — що простий хтось
Здобув те, що владиці не далось.

Думками гнаний, він всякчасно в русі,
Тож не спиняється і швидко мчить:
Що справи, честь, високий сан, що друзі?
Все занедбав і квапиться згасить
Той пломінь, що в печінці палахтить.*
О згуби жар у попелі розкаянь,
Ти не старієш, хоч минув твій травень!

Та ось в Коллаціум прибув крадій,
Його там римська прийняла матрона,
У неї ж на лиці в борні ясній
Змагались врода й цнота безборонна;
Краса була від сорому червона,
А цнота мов сріблила кров сріблом, —
Хвалитись їм хотілося обом.

Але краса, що білістю ввінчалась,
Зве голуб'ят Венери звіддалік;*
А цнота у краси віднять старалась
Рум'янець, даний в золотий ще вік,
Що золотив їй срібло милих щік;
Отож червоне, — як вони б не бились! —
Від стиду, наче щит, боронить білість.

Такі герби цвіли на тих щоках:
Зійшлись краса червона й біла цнота, —
Дві королеви, рівні у правах,
Обом у світі панувать охота;
Їх шанолюбство пориває потай;
Обидві дужі, кожна бій веде,
Але в борні з них жодна не впаде.

Безмовна йде війна троянд і лілій
На ратнім полі вроди; крадькома
За всім Тарквіній стежить у безсиллі;
Аби не бути вбитим обома,
Цей боягуз поразку вже прийма,
Спішить в полон до армій несуворих,
Хоч ті б воліли, щоб утік цей ворог.

Подумав він, що недоріка-муж
Покривдив сам вродливицю-дружину,
Бо скнаристий язик його недуж
Списати ту красу дорогоцінну:
Тож завдяки скупому Коллатіну
Зчудований Тарквіній в час оцей
Не зводив з неї жадібних очей.

Свята, що біс її обожнив скритий,
Не добачає ще лихих прикмет;
Той не грішить, хто не навчивсь грішити,
Пташки в кущах не відають тенет:
Виходить щиросерда наперед
І гостю віддає спокійно шану, —
Він ще високого не зрадив сану.

Для того й ницість він ховав свою
Під мантією величі красиво;
Вдавалось прикидатись крадію,
Хоч раз у раз, вчаровані на диво,
Очиці загорялися жадливо;
Він схожий був на бідних багачів —
Багато мав, але ще більш хотів.

Та ще Лукреція в чужі зіниці
Не задивлялась. Це їй таїна;
Не вміла в них читати таємниці,
На сторінках блискучих письмена;
Не знала пасток і спокус вона;
Їй не відкрилась хіть його видима,
Гадала: просто він глядить очима.

А він про славу мужа їй рече,
На італійських знайдену долинах;
І честь високу хвалить гаряче,
Здобуту мужем в подвигах орлиних,
І лаври перемог його вершинних;
Лукреція, зрадівши тим словам,
Здіймає руки — слава небесам!

Він заміри ховає таємничі,
Чи не завадив? — річ веде глуху:
Ще хмара не відбилась на обличчі,
Ще бурю тлумив у собі лиху,
Як Ніч, ця мати Жаху та Страху,
Жалобну тінь над світом розгорнула
І День в тюрмі склепінчастій замкнула.

І от пішов Тарквіній на спочин,
Удавши, що стомився до знемоги,
Хоч після й довгої вечері він
Ще говорив з Лукрецією трохи;
Свинцевий сон вгамовує тривоги,
І все спочин знаходить уві сні,
Все спить — крім лих, турбот і злодійні.

Тарквіній — злодій теж; лежить, гадає
Про те, як бажаного досягти:
Надії мало, й страх його діймає,
Однак свого охота доп'ясти!
Як часто відчай квапить до мети,
А ще ж як вабить скарб-винагорода,
Та що там страх, коли й життя не шкода!

Той, хто бажає жадібно чогось,
Ладен віддати все, чим володіє,
І тратить те, що виграть довелось,
На більше покладаючи надії;
Але ж те більше раз у раз маліє,
Бідою робиться користь, і от
Вже виявляється, що він — банкрот.