Якби він Ніччю був — не сином Ночі,
Царицю срібносяйну б міг затьмить;
Ії служниці, що блищать охочі,
Не заясніли б у пітьмі й на мить:
Тоді я б мала з ким цей біль ділить,
Бо друг в нещасті нам незамінимий, —
В розмові шлях коротять пілігрими.
А я ж сама шаріюся; з жалю
Ламаю руки в розпачі, журлива,
Сама ховаю гріх, чоло хилю;
Сама сиджу й страждаю, нещаслива,
І землю росить сліз сріблиста злива,
Слова з плачем, зі стогоном біда, —
Це пам'ятник скорботи вироста.
О Ноче! Ти димуєш над землею, —
Хай не побачить День мого лиця!
Під чорну заховай свою кирею —
Хай муку чорнота ховає ця:
Ти володій цим світом без кінця,
Аби гріхи, що ти вчинила притьма,
Твоя навік похоронила пітьма.
Ти з мене ж не роби обмови Дня!
Цей ранок на чолі моїм осяє
Печать, що шлюбну зраду відслони
І про загин чесноти сповіщає;
Таж і невіглас той, що не вчитає
Премудростей, захованих в книжках,
Вгадає злочин мій в моїх очах.
Дитині нянька розповість про мене,
Лякаючи Тарквінія ім'ям;
Оратор слово поведе натхненне,
Де наклеп із ганьбою пополам;
Розкаже менестрель бенкетарям,
Як тяжко скривдив — проклята година! —
Мене Тарквіній, я ж бо — Коллатіна.
Хай чесне ймення чистим буде знов,
Воно для Коллатіна завжди чисте:
Як це пожива буде для розмов,
То й інше загниє гілля сріблисте;
До мужа із докорами не лізьте, —
Чому соромитися має він?
Була я чиста — чистий Коллатін!
О тайний соромі О біда незмінна!
Від рани шрам! Без болю біль мені!
Тавро горить на лобі Коллатіна,
І лиш Тарквіній бачить це... О ні!
Поранений мій муж не на війні.
О, скільки цих ганебних ран! А знає
Лиш той про них, хто їх же й спричиняє.
Мій Коллатіне, чистоту мою,
Яку ти шанував, насильство вбило.
Бджола без меду, трутнем я стаю,
Від мене літо нині відлетіло,
Все вкрадено, що вабило так мило:
У вулик твій влетіла, і куса,
І чистий смокче мед чужа оса.
Це ж я і винна в зруйнуванні честі;
Його заради тебе прийняла;
Від тебе він прибув, а був там десь ти, —
Зневажити його я не могла;
Ще нарікав на втому спроквола
І говорив про честь... О зло неждане!
Диявол ангелом убравсь поганий!
Чому черв'як влізає в первоцвіт,
Сіда зозуля в гнізда горобині?
Чому поганять жаби чистовід,
Тиранять примхи груди голубині?
Чому царі несталі в повелінні?
Та досконалості нема ніде, —
Бруд хоч якийсь на чистоту паде.
Ненатлий дід, що скрині повнив злотом,
Страждає від подагри та жалів;
Глядить, пильнує скарб, що втратить згодом, —
Новий Тантал — не пив би і не їв;
Того ж не рушить, що згребти зумів,
І тим скарбам вже й не радіє, кволий, —
Вони хвороб не вигоять ніколи.
Не може він багатство заживать,
І все, що тут надбав, лишиться дітям;
Вони змарнують скоро благодать,
Бо сильні, — був їх батько слабовитим.
Не стануть довго ті скарби служить їм.
Солодке зразу нам гірким стає,
Коли його ми візьмем за своє.
Смутить весну погідну вихор сніжний;
Бур'ян у квітів краде чорнозем;
Змія сичить, де птах співає ніжний;
Неправда їсть чесноту день за днем:
Усе, що маєм, нашим не назвем,
Адже чигає Випадок ворожий,
Який і вбити, і відняти може.
О Випадку! Ти всюди завинив, —
Це ти схиляєш зрадника до зради;
На гурт овечий ти женеш вовків
І вчасно злочину сприяєш, радий
Закон, і правду, й розум підірвати;
А в затінку твоїм чигає Гріх
На всі блуденні душі — так, на всіх!
Весталок до розпусти навертаєш,*
Ятриш чуття, роздмухавши золу;
Довіру й честь, убивце, убиваєш;
Ти зводиш, дуриш, потураєш злу;
Ти лихослів'ям глушиш похвалу;
Ти — злодій, зрадник, хитрий людоморе,
В жовч обертаєш мед, а щастя — в горе!
Твої ж бо втіхи виллються в ганьбу,
Таємні учти — в піст усій державі,
Гучні наймення — в прикру голосьбу,
Слова підлесні — в полини гіркаві;
Твої марноти щезнуть у неславі.
Чому, о Випадку, дання сліпе,
Тебе клянуть і прагнуть всі тебе?
Коли для жебраків ти станеш другом,
Щоб їх молитва здійснена була?
Чи покладеш ти край боям, наругам?
Чи звільниш душу від кайданів зла
І знайдеш лік, щоб рана зажила?
Бідняк, сліпець, кульга — кричать юрбою.
Та їм не стрітись, Випадку, з тобою.
Вмирає хворий, поки лікар спить;
Біда в сирітки, в здирці — раювання;
Пиячить суд, вдова од сліз тремтить;
Лютує мор, а в пана — полювання,
Не маєш часу на добродіяння!
Убивство, зрада, гнів і ґвалт, — авжеж! —
Слугуєш їм і шану віддаєш.
Чесноті й Правді тій, що очі коле,
Ти завжди ставиш тисячі завад:
Хай допомогу куплять; Гріх ніколи
Не платить — просто йде, йому ти рад
І дослухаєшся його порад.
Я ждала Коллатіна, бачить небо, —
Прибув Тарквіній, та прибув од тебе.
Це ж винний ти — в убивствах, крадежах,
Ти — винний у лжесвідченні, незгоді,
Ти — винний у шахрайстві, грабежах,
Ти — винний в кровозмішення мерзоті;
Ти — спільник всіх гріхів страшних відтоді,
Як світ почавсь, і тих, що будуть ще,
Допоки сонце сяє гаряче.
Злий Часе! З Ніччю вдвох ти плодиш жахи.
Невловний вісник ти, гонець турбот,
Нищитель юності і раб розваги,
Тягло гріхів і пастка для чеснот;
Начало й смерть усіх земних щедрот, —
Ти винен в злочині моїм, тож нині,
О Часе, винний будь в моїй кончині.
Навіщо Випадок, цей твій слуга,
Мене застиг у сні, що й сном не здасться,
І вже розбита доля дорога,
І я навік прикута до нещастя?
Це ж мав би Час боротися з напастю,
М'якшити біль зневаги та обмов,
А не подружню обкрадать любов.
Спиняти чвари між царів неситих,
Палить неправду, світло несучи,
Печать на збіглих ставити століттях,
Будити вранці, пильнувать вночі,
Брехню долати, правду ведучи,
І власним бігом руйнувать будови,
Темнити позолоти веж чудові;