Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете смiятись — та якщо сказати всю правду, менi якось нiколи не вдалось з'ясувати остаточно юридичну сторону становища. Не знаю його й по досi. О звiсно, деякi випадковi вiстки дiйшли до мене. Алабама забороняє опiкуновi змiнювати мiсце проживання пiдопiчної дитини без дозволу суду; Мiнесота, якiй я низько вклоняюсь, передбачає, що якщо кревний бере на себе захист i опiку дитятi, не достиглої чотирнадцятирiчного вiку, авторитет суду не дiє. Питання: чи може вiтчим чарiвливої до спазми в грудях, ледь опушеної ласочки, вiтчим лишень з одномiсячним стажем, неврастенiк — удовець з невеликим, але самостiйним прибутком в сьогоденнi, i з парапетами Європи, розлученням i сидiнням в декiлькох божевiльнях в минулому, чи може вiн вважатись кревним i, через це природним опiкуном? I якщо нi, чи я повинен, чи я смiю, зостаючись в межах розумного, сповiстити який-небудь вiддiл Громадського Догляду i подати прохання (як це власне подають прохання?) й уможливити представниковi суду розстежувати побут мирного, але слизького Гумберта й небезпечної Долорес Гейз? З багаточисленних книг про шлюб, розбещення й удочерiння, в якi я нишком заглядав у публiчних бiблiо еках великих i малих мiст, я нiчого не вичитав, окрiм темних натякiв на те, що держава — верховний опiкун дiвчаток в нiжному вiцi. Пальвен i Запель, якщо правильно запам'ятав їх iмена, автори волюмистої працi про шлюбнi закони, цiлком зiгнорували вiтчимiв з сирiтками, зоставленими в них на руках i колiнах.
Кращий мiй друг, видана вiдомством соцiального забезпечення монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для мене з великим трудом з порохняви бiблiо ечного складу, стверджувала наступне: "Не iснує такого правила, щоб всякий неповнолiтнiй повинен був мати опiкуна; роль суду пасивна, i вiн тiльки тодi активований, коли становище дитини явно стає загрозливим". Я дiйшов висновку, що чоловiк призначається опiкуном тiльки пiсля того, як вiн проявить урочисте й формальне бажання стати ним; та цiлi мiсяцi можуть спливти, поки його викличуть на слухання його справи й дозволять йому вiдростити пару сизих крил, якi личать його становi, а мiж тим прекрасне демонське дитя законом надається самому собi, що по сутi й стосується Долорес Гейз. За тим слухається справа. Два-три питання з боку суддi, двi-три заспокiйливих вiдповiдi з боку адвоката, усмiхи, кивок, мрячний дощик на дворi, — i затвердження по сутi зроблено. I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути мишею, лежати клубком у норi! Суд починав розвивати судомну дiяльнiсть тiльки тодi, коли вплутувалась грошова квестiя: два корисливих опiкуни, обкрадена сирiтка, третiй — зубастiший вiд них — учасник... Та в даному випадку все було в повному порядку, давно зроблений був iнвентар, i невеличкий материнський спадок чекав у повнiй недоторканостi повнолiття Долорес Гейз. Найрозумнiшим курсом, здавалось, було утримання вiд подання прохання. Так, а чи не втрутиться котрась органiзацiя, на зразок Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо? Дружньо налаштований Фарло, який був чимось на кшталт судового заступника й мiг би, ймовiрно, надати солiдну пораду, надто був зайнятий раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме — й надалi пiклуватись про схудле державство Шарлотти, допоки я не одужаю, вельми поступово, вiд потрясiння заподiяного менi її смертю. Я мiцно навiяв йому, що Долорес — моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб вiн нехтував справою. Як читач встиг, мабуть, второпати, дiлок я нiкчемний; та, звичайно, нi лiнощi, нi незнання не повиннi були завадити менi шукати професiйної пiдмоги на сторонi. Зупиняло мене жахливе чуття, що, коли стану чiплятись до фортуни й силитись обґрунтувати й осмислити її казковий подарунок, цей подарунок буде забраний в мене, як той чертог на висотi гори в схiднiй казцi, який щезав, лишень той чи iнший покупець питав сторожа, чому це здаля виднiє так ясно смужка вечiрнього неба мiж чорною скелею й фундаментом.
Я подумав, що в Бердслеї (де був Бердслейський Жiночий Унiверситет) я напевно вiднайду тi довiдники, з якими менi ще не вдалось ознайомитись, як наприклад, трактат Вернера "Про американський закон опiкунства" або деякi брошури видаванi Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того, що для Лолiти все буде кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона перебувала. Менi вдалося змусити її надати менi стiльки солодких послуг — їх перелiк привiв би у величезний порив педагога— еоретика, та нi погрозами, нi мольбами я не мiг би намовити її прочитати щось iнше, крiм так званих "книжок комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американської прекрасної статi. Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в неї гiмназiєю, й хоча вона була не проти iнколи спробувати Казки Шахерезади або "Маленькi Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi, вченi книги.
Менi зараз думається, що було б великою помилкою вернутись на схiд й вiддати її до приватної гiмназiї в Бердслеї, замiсть того, щоб яким-небудь чином перебратись через мексиканський кордон, а це було так близько, й зачаїтись рочкiв на два в субтропiчному парадизу, по чому я мiг би преспокiйно побратися з малою моєю креолкою; адже признаюсь, з вигляду моїх гланд i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу божевiлля до iншого — вiд думки, що близько 1950-го року менi доведеться в той чи iнший спосiб збутись важкого пiдлiтка, чиє чарiвне нiмфетство на той час випариться, — до думки, що при деякiй старанностi й везiннi менi, мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити її витворити грацiйнiшу нiмфетку з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв 1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l' ge; бiльше скажу — для люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un vieillard encore vert (чи це зелененьке — просто гниль?), дивакуватого, нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безконечно привабнiй Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", — уславленiм ще Вiктором Гюго.