Трохи обтяжую. Якось в лiтнiй пополудень, ледь нижче межi розповсюдження лiсу, де небесного вiдтiнку суцвiття (я б їх назвав шпорником) торжилися вздовж дзюркотного гiрського потоку, ми нарештi знайшли, Лолiта i я, вiдлюдне романтичне мiсце приблизно в ста футах над перевалом, де ми залишили авто. Схил здавався неходженим. Остання задохла сосна спинилась для заслуженого передиху на скелi, до якої долiзла. Бабак свиснув, зобачивши нас, i зник. Я розклав плед для Лолiти. Пiд ним тихо похрускувала трав'яна суш, Кiпрiда прийшла й пiшла собi. Защерблена скеля, яка вiнчала верхнiй схил, чагарник нижче нашого ложа повиннi були, мабуть, захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь позначеної стежинки, пiдловато вихляючої мiж кущами й камiнням неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що ця пригода назавжди зцiлила мене вiд тоски по буколiцi.
Пам'ятаю, операцiю було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в моїх обiймах — благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливої туги, якi так участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад якусь глупу обiцянку, яку вона винудила в мене, користуючись слiпим нетерпiнням мужської хотi, i ось вона тепер розкинулась на пледi, обливаючись сльозами, й щипаючи мою ласкаву руку, а я радiсно смiявся, й огидний, невимовний, нестерпний i — як я пiдозрюю — вiчний жах, який я нинi спiзнав, був тодi лише чорною точинкою в сяяннi мого щастя; й ось так ми лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили моє бiдне серце з колiї, адже я раптом зiтнувся з темними, немигаючими очима двох дивних i гарних дiтей, фавнятка й нiмфетки — близнюкiв, судячи по їх цiлком подiбному чорному волоссю й безкровним личкам. Вони припали до землi, уп'явшись в нас, i синява їх подiбних костюмчикiв зливалася з синявою гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись — i водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета, оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя вирiзьблених дiтей.
Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiливий хлопак, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi — (якою безумною вiрою або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi спалахують в серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.
За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з синьо-чорною борiдкою, un monsieur tr s bien, в шовковiй кошулi й багрових штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала 10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись, причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й поготiв.
Траплялися й iншi негаразди. Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта мала до нього дiйсну пристрасть (яка скоротилась потiм до кволої поступливостi, коли вона знов стала ходити до гiмназiї). Ми проглянули за один рiк, з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох сотень програм, причому iнодi нам доводилось бачити ту ж саму хронiку по кiлька разiв, через те що головнi картини супроводжувались тим самим же випуском кiножурналу, що тягнувся за нами з мiстечка в мiстечко. Понад усе вона любила наступнi сорти фiльмiв, в такому порядку: музично-комедiйнi, гангстерськi, ковбойськi. По-перше, справжнiм спiвакам i танцiвникам, що брали в них участь, приписувались не справжнi кар'єри в якiйсь — по сутi "лихоопорнiй" — сферi iснування, з якої смерть i правда були вигнанi i в яких сивоволосий, розчулений, в технiчному сенсi безсмертний батько, який на початку несхвально ставився до артистичної кар'єри своєї навiженої доньки, незмiнно завершував тим, що шпарко аплодував їй на прем'єрi в дивному еатрi. Свiт гангстерiв був особливий: там героїчнi репортери зазнавали страшних тортур, телефоннi рахунки сягали мiльярдiв доларiв, i в мужнiй атмосферi невмiлої стрiлянини, злодiї переслiдувались через стiчнi труби й пакгаузи па ологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi судилось завдати їм меншого клопоту). Були, нарештi, фiльми "дикого заходу" — теракотовий пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбої, пихата, але прегарненька вчителька, яка щойно прибула в Гримуче Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка худоби, ствол револьвера, пробиваючий зi дзвоном вiконне скло, неймовiрна кулачна бiйка, — пiд час якої грохкається гора запилюжених старомодних меблiв, столи уживають як зброю, сальто рятує героя, рука злодiя, притиснена героєм до землi, все ще хоче намацати зронений мисливий нiж, боївники крякають, карбовано гепає кулак по пiдборiддю, нога штурхає в брюхо, герой, пiрнувши, навалюється на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку кiлькiсть мук, вiд яких би злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!), нiчого не видно крiм привабного синця на бронзовiй вилицi розпахтiлого героя, який обiймає красуню-наречену на дальньому скраю цивiлiзацiї. Я згадую денну виставу в маленькому затхлому кiнематографi, геть напханому дiтьми й просоченому гарячим душком кiноласощiв — смажених кукурудзяних зерен. Сходив жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою; вiн поставив ногу на сосновий оцупок i посмикував струни; i я — цiлком невинно — закинув руку за плече Лолiти й щокою наблизився до її скронi, як раптом двi вiдьми за нами почали бурмотiти предивнi речi — не знаю, чи я правильно їх зрозумiв, але те, що я напiвпрочув, змусило мене зняти з неї мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi.