За тим вкрадлась в дожиданi для неї обiйми, сяюча, зомлiла, ласкаючи мене поглядом нiжних, таємничих, порочних, байдужих, сутiнкових очей — в-сам-раз найбанальнiша шлюшка. Тож ось кого сподобляють нiмфетки — поки ми стогнемо й конаємо.
"Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи їй у волосся (влада над словами щезла).
"Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба".
"Накажи, як".
"Все в свiй час", вiдповiла провинниця моєї кривомови. Seva ascendes, pulsata, brulans, kitzelans, dementissima. Elevator clatterans, pausa, clatterans, populus in corridoro. Hanc nisi mors mihi adimet niemo! Juncea puellula, jo pensavo fondissime, nobserva nihil quidquam; та звичайно, наступної митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до скарбницi.
З ванної, де менi довелося доволi довго переключатись для скромної нужди, я чув (стоячи, хиблячи, тамуючи дух) "ахи" й "охи" дiвчинкового захвату.
Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-писанку.
"Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я".
I ось ми рушили до лiфта; донька — гойдаючи свою стару бiлу торбинку, батько — на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позад неї, адже вона не дама). Поки ми стояли (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта, вона закинула голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями.
"О котрiй годинi вас будили в таборi?" "О пiв-на" — вона спинила новий позiх — "сьому", ззявнула до кiнця з подрогом усього тiла. "Сьому", повторила вона, i горло в неї знов стало наповнюватись.
Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розмаїтих поставах серед численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i скам'янiлi на вид подавальницi в зеленiй унiформi розпачливо швидшали — на моє щастя — нас позбутись.
"Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у найдальшому кутi зали.
"На кого — на нашого товстого дантиста?" Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад на стiл свою розколисану склянку.
"Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того письменника, що вiн на цигаркових рекламах".
О, славо! О, жiнки! Коли принесли й бухнули на стiл солодке — для панночки великий клин вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок, в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки механiчною дiєю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому обертається ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно простим i неминучим. Я оглянув залу, впевнився, що останнiй серед обiднiх пiшов, вiдкупорив бульку, i з величезним зимнокров'ям нахилив його над долонею. Я не раз прорепетирував перед дзеркалом цей жест, яким швидко пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправляєш у нього неiснуючу пiгулку. Як я i сподiвався, вона накинулась на бульку з великими, надливо-барвними капсулями, начиненими дурманом Сплячої Красунi.
"Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого їх зроблено?" "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградної кровi царiв!" "Нi, серйозно... Будь ласка!" "Ах, це просто Фiалкапсюлi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе дужим, як бик-с альбо штик-с. Волiєш скуштувати?" Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи.
Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду був довгий день, вранцi вона каталась човном з Варварою (сестра котрої вiдала водяним спортом, як моя п'янливо-доступна нiмфетка почала менi розповiдати посеред напiврозчавлених неборозпираючих ззявкiв, якi дедалi збiльшувались в обсязi) та ще займалися чимось-там. Кiно, яке смутно марилось їй, було, звичайно, забуто на той час, коли ми залишили ресторан.
Стоячи зi мною в лiфтi, вона притулилась до мене, напiвусмiхаючись ("чи сказати, чим я займалась?"), напiвзлiплюючи темнi вiї. "Спати хочеться, мо'?" спитав Дядько ом, який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих жiнок, експертiв з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на мою крихку, засмаглу, хитливу, рожеву, запаморочену ясочку. Менi трохи не руками довелось її внести в номер. Вона сiла на край лiжка, злегка хитаючись, i заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном.
"Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiцяєш (така заспана! Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiцяєш не скаржитись на табiр?" "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай. Я тебе зоставлю одну, щоби ти вклалась.
Даю тобi десять хвилин".
"Ах, яка я була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу".
"Завтра, Лолiто. Лягай, лягай".
Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах.
28.
Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону голої ляжки до самого шва штанцiв у паху — вона завше з дивною неуважнiстю й безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення.
От, значить, яким був заповiтний образ її, що я його замкнув у кiмнатi, наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з нумерованим тягарцем з рiзьбленої деревини миттю перетворився на ваговите "сезам — вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого кулака. За декiлька хвилин — скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну.