"Оце шик!" зазначила моя вульгарна краля, щулячись на лiпний фасад.
Вона вилiзла з авто на шелест мрячного дощу i рвучко дитячою ручкою обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками — перефразуючи Роберта Браунiнґа. При свiтлi, що обливало фронтон, сахалися й гойдались на бiлих колонах збiльшенi силуети каштанового листя. Я вiдiмкнув багажник. Сивий горбань маврин в доволi приблизнiй лiвреї поклав на вiзок нашi валiзи й повiльно покотив їх у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта сiла навпочiпки, щоб обсипати ласками бiлопикого, в синiх веснянках, з чорними вислими вухами, кокер-спанiеля, який на килимовiй флорi прямо-таки танув пiд її долонею — та й хто б не танув, о моє бiдне серце...
Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремої контори. Там лисий, поросячого виду, старух — усi були старi в цьому готелi — оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв, обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже вибачається" — держав кiмнату на два лiжка до пiв-на-сьомої вечора, а тепер її здано: церковний з'їзд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у Брайсландi.
"Моє iм'я" зимно перервав я, "не Гумберґ, i не Гамбурґер, а Герберт, тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки додайте лiжко для моєї маленької доньки, їй десять рокiв, i вона втомилась".
Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що їй казала з глибини кретонового фотеля хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими вуалями.
Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок моєї арiйської ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так — номер з двiйною постiллю. Що ж до лiжечка — "Мiстере Ваткiнс, чи не має зайвого лiжечка...?" Лiжечкiнс, також рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт! "Нашi подвiйнi постелi — суттю, є потрiйнi" поважно казав вiн, вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось таку дiвчинку, як вашу.
Менi навiть здається, що одна з дам була перевдягнений мужчина (мої вiдсебеньки). Втiм, чи не є зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере Швайн?" "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв.
"Ми вже сяк-так полаштуємось", сказав я. "Пiзнiше до нас, можливо, долучиться моя дружина — та навiть так, я гадаю, ми впораємось".
На цей час обидвi рожевi свинi вже забули про гумбертофобство.
Повiльним i чiтким начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт iз донькою, 342, Лоун стрiт, Рамздель. Ключ (номер 342!) був менi мигцем показаний (так фокусник показує монету, яку вiн збирається спальмiювати) й одразу ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, лишивши собаку (так i мене вона залишить), пiдвелась; дощова крапля впала на могилу Шарлотти; гарнява мавринка, що спустилась з небес, вiдiмкнула з середини дверi лiфта, й приречене дитя ввiйшло в нього, а за нею слiдом пiшли її кехкаючий батько i ом з валiзами, як розiпнутий краб.
Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть.
"Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта.
Двоспальне лiжко, дзеркало, двоспальне лiжко в дзеркалi, дзеркальнi дверi стiнної шафи, такi ж дверi до ванної, чорнильно-синє вiкно, вiдбите в ньому лiжко, таке ж лiжко в шафовому дзеркалi, два крiсла, стiл зi скляним покриттям, два нiчних стольчики, двоспальне межи ними лiжко: точнiше, велике лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору й парою нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами.
Я дуже хотiв покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню, та остерiгся, що така щедрiсть може бути неправильно витлумачена, а тому поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls.
"Та як же — ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi (хоч явно на межi цих почуттiв), а саме динамiчно, коли хотiла обважити свiй запит особливо ревною значущiстю.
"Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, на твою ласку, я вiзьму собi".
"Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта.
"Чому це, моя коштовна?" "Тому, каш-тов-ний, що коли каш-тов-на мама дiзнається, вона з тобою розлучиться, а мене придушить".
Просто — динамiчно; не беручи всерйоз.
"Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд мене i з задоволенням дивилась на своє вiдображення, приємно здивована ним, сповнюючи власним рожевим свiтлом здивоване й задоволене дзеркало шафової дверцi. "Послухай мене, Лолiто. Настановимо дещось раз назавше. В чисто-практичному сенсi, я — твiй батько. Я до тебе дуже нiжно прив'язаний.
У вiдсутнiсть твоєї матерi я вiдповiдаю за твiй добробут. Ми небагатi, й оскiльки ми подорожуємо, нам доведеться — нам доведеться бути багато разом.
Коли двох є в однiй кiмнатi, неминуче трапляється — як би це назвати — трапляється деяке ..." "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта — й увiйшла в шафу з молодим золотим реготцем, вiдчинила сумiжнi дверi, й передбачливо глянувши туди своїми дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну.
Я розчинив вiкно, зiрвав iз себе просякнуту потом сорочку, перевдягнувся, перевiрив у кишенi пiджака, чи там пiгулки, й вiдiмкнув валiзу.
Вона вийшла з ванної. Я спробував її обiйняти — так, невмисно, крапля стриманої нiжностi перед обiдом.
Вона сказала: "Пропоную похєряти гру в поцiлунки й пiти жерти".
Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз.
Ах, мрiя мрiї моєї! Вона попрямувала до розкритої валiзи, нiби пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому кiнематографi, вдивляючись в оцю далеку скарбницю на багажному передку (що в неї з очима, подумав я, з цими великими сiрими вiчми, чи то ми вдвох зануренi в ту саму зачаровану iмлу?). Вона пiдступала до неї, доволi високо здiймаючи ноги на доволi високих пiдбоях i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так довго, в розширеному просторi, наче йшла пiд водою або як в отих снах, коли бачиш себе невагомим, за тим вона пiдняла за рукавчики файну, дуже коштовну, мiдяного шовку, кофточку, так само ж повiльно, так само ж мовчки, розправивши її перед собою, як нiбито була зацiпенiлим ловцем, в якого забракло подиху вiд виду неймовiрного птаха, розтягнутого ним за кiнцi пломенястих крил. За тим стала витягувати (поки я стояв i дожидав її) повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала до себе.