Запнувся товстіше шаліком попід шию, щоб той дух не пускати далі; такий він терпкувато-солодкий, як то від дядьків часом чутно.
То чо це йому самому дядьком не бути,— ха-но тамо хлопці здумають чіплятися, то почують, не бійсь. Це Алікові не те, як Петро стояв біля коней на базарі та не хтів бігти за хлопцями,— то ще боявся, щоб ці гроші не визирив під ногою; має звичку плечем підбити збоку.
Це вже попобігають та попопросять,— не кажи, хто був у льосі; та знахідка базарова як-то спорохніла на пальцях, що й в помку нема.
Трусни туди-го попід вікна цю порохню на дошки,— а ну-но, колядники, вибігайте!
А то не почули,— щось тим світлом всередині блимць; Тонька в вереск: ґвалт, чоловіка б'ють.
Виясніло так враз з вулиці впроти цих , споночілих вікон,— ото поприпадали до шибок, хто це тамо ще хоче. Боїться він дуже їх, п'яничок коденських.
Ще й тако гукне у вікна,— то буде їм другий льох; ще й не такий.
Але стане дивиться, що далі; ан, де, труа12... знала б учителька, який ї нього старанний учень, що вже й геть не соромиться по-французьки вимовляти. Це тільки при хлопцях бійся бовкнути, бо Алік зразу в сміхи: один, бадин, трилуп, за...
Ан,— хляскають двері з буфета; де,— світло вибахкує всередині, ховаючи Петра знов у червоних сутінках; труа,— знов виводять на суд когось. Горобцеві вже буцім не така мука зішкульґувати з помосту в сніг,— як не хтять слухати, кожен собі Бог з розуму.
—А ні їден, Іудою не хтів бути,— продовжує собі далі свято, гребучи
в глибші сніги десь у посадку.— Катуйтеся, хто як може.
Нема ції Женьки,-— то що, самому біжи з якоюсь поміччю; як ти такий цар чи пан, й аж геть зовсім не маєш ляку.
—Я не потребую ні од кого,— нашарує Горобець по штахетах і латах;
така люба йому зачіпка за ці цвяхи гостряками од стежки.— Маю пензію
воєнну, гух.
Петрові зоддалік тину, в цих бликших до Горобця снігах, ще більша нетяма,— от міг же собі давніше гайнути звідси, не знати ніякого горя; а так стій — гукати кого чи ні.
—Петро, біжи-но неси якого зошита,— плутається несамовито
розпатланою чуприною у штахетах; бачить він цього Петра чи думає, що це їм
на возі ще їхати. Ну та й чого ж, сідай на сани та полями, через Розкопану,
гайда до діда Максима,— такого понаписують, що ов; хай начитує, а дід зусна
поперекладає, а Петрові тіки пиши.
"Мсьє пхазідан, жьо ву пхі пахдон"13,— от уже вимальовував би на цьому шкурятяному снігу, де не стоптано; та й нащо той зошит, кажи.
—Диви-н, не болить, Петька,— щеспиною примовляє до йдучого задки
Петра,— ай-бо не болить; а казали, болітиме.
Круженяй туто по наслідженому колу в снігу; куделя така, що ні вибгати, ні розкостричити,— ото б збіглися містечком на цю толоку. А дядькові тамо на цвяхах яке добро — дивися, які вони коні? що на місці розвертаються; а Тонька то найбільше притупує, що куди тій Женьці, та ще й тако до Петра підморгує та бровами на Льох провадить: коли це він ще красти полізе.
То це йому тут чого стояти; як він собі бригадир такий — гайне за буфет загадувати і тим похованим од роботи на толоці зимового та ружового вечора впроти розп'яття дядькового Іванового Горобцевого.
А не казав, чого б це Верці так хутенько потребувалося з цим помийним відром аж нагинці прокрадатися до бляшаних дверей у кухні; чи це ще стіки роботи, що їй і не § клопіт, яка там толока.
Бери-но це відро та вальки носити, щоб дядькові, Іванові було на що спертися. Понаучувалися ховатись. Буде вона ще тою Люською виправдовуватися,— певне, як бригадир, то кому не цікаво. Осьо впереже батюгою попід халат, то з вереском і вискоком побіжить.
—Петрусю,— схиляється з якогось видива ця кругла білява голова з таким аж білим волосяним закрутнем на потилиці,— тобі щось лихе?
Ці руки, набряклі та незмерзлі на холоді, здоймають його з такої білизни твердого снігу, ще ж наче царя й бригадира,— вступай сюди, де тепліше з таким немилим духом бляшаних столів; ковзкою цементовою підлогою; цибулячим лушпинням: бурячаними шкурлатами; м'яшкористою пророслою картоплею; немитим посудом у вичовганих на дні ваннах; пивним і горілчаним сопухом з віконець, заставлених пляшками і кухлями; з чорним засувом на бляшаних і зсередини дверях, за які вже не буде ступити змога.
Вгрівайся собі при невичахлих чавунних плитах,— щоб і той дух пазушаний вислобонився та змішався з оцим немилим; здирай-но ці лахи,— а бачиш, як парує; ще Тонька десь надбіжить, ха-но п'яного чоловічка одволочить додоми,— то вонч ще туто посидять утрьох.
Накине всьдо-го Тоі^.чиного халата,— та й сиди собі; ніхто цюди не влізе. Вона сама хтіла вмицця, заким ще вода в крані гарача; проведе її додом, де аптека,— чо це він не знає, знає.
Розбереться 14 й вона поза Петровою спиною, обхлюпнеться геть чистою
водою з-під крана, затулить плечі таким, як і в Петра, халатиком, — і обсихатимуть обидвох попри плит; от і не бояться ані морозу, ані гарячого заліза.
А ще гризтимуть цю шоколадну плитку по черзі,— бере цей.Іван, цей Горобець накуповує у буфеті і обділяє чоловіків і жінок: щоб не було війни і щоб усі були нагодовані; а хто це не хоче їсти, хто це не хоче, хто? Тако пальця припікаєш над чавунною лядою і до коліна, до стегна одне одному,— а будеш, а будеш? Бо — rien il n’est pas impossible.