що стане і його духом, і його віддихом,— пристав-но тако долоню до носа,
дихни та й почуєш.
То це самому затушковуйся та нашаруй цю рукавицю де рукою, де ногою; як-то тобі волю дають довіку, тільки цей дух при тобі хай буде.
Усім там добро — і коневі, що як захтів, то й висолопив, і що там кому, от собі кінь; і вчительці, й Женьці — аж біг би типір і робив, що вони там назначать: співати, то чом ні, танцювати, й то.
— Чо ти мовчав, я ж не знала,— шось гаряче й липке обцмулює його сухі губи, обсмоктує носа, а вогка долоня обтирає ніздрі з боків од слини, даючи й носрві трохи дихнути.— Приходь до буфета, як я буду зачиняти. Прийдеш, Петю?*А то я буду думати— Чув? Такий клопіт їй, що це йому погано було, а він же й змовчав; осьдо ще витре йому цим боком халата, щоб не везькав собі там в штанах, а вдома хай тихенько сполісне з кварти.
—Двері вчиняні будуть, бляхою такі оббиті,— нашаровує далі на кінчику, аж терпкий олодкуватий біль прошпигує в ноги.— Не боїся собак, Петро?
Волога такими краплинками захолоняє в волоссі на животі, не чіпана Тоньчиною рукою з халатяним скрутнем.
Десь Тоньці так не видко, де ще далі терти, злазить донизу навсидячки, щоб навпроти очей було їй це старання.
—Г-ух,— здушила як-то зі злості і цьомнула просто собі в долоню,— одірву, та й буде в мене.
Але защібують його на всі ґудзі, затушковують комірцем і шаліком,— наче мати в школу випроваджує; і вже йому так немов і нічого такого, от прийшов тітці щось помогти. І тра дертися до того світу білого, якому вже охоти нема прокрадатися в якусь щілинку та підзиркувати, а що це вони тамо роблять.
Світ собі далі поорів з такої образи аж,— от не хочете зі мною дружити.
—Хапа-но якогось ящика та погребемо відці"— хазяйнує Тонька у цьому льосі; наче не їй у буфеті покрикувати на п'яних дядьків.
Налапують собі ці нижні одвірки та ящика впоперед себе просовуючи, як таке якесь виправдання перед насупленим світом,—осьо ж ми несемо, то що.
Петрові то випадає першому нашукувати задки дорогу вгору,— ну, це немов чоловікові; а Тоньці знов щось весело стало, матюкається сама до себе,— то це тра так, щоб цей Петро здоровий був.
То не болить вже?— допитується хрипкуватим голосом в Тоньки, як-то й собі виправдовується вже не перед тіткою, а перед світом цілим. Де-е? — аж реготнула Тонька й Петрові передаючи веселої втіхи; бач, їм тепер про що хоч говори, то вони обоє знають собі, в якому місці бо
лить. — Це мені рачки хоч лізь. Тра Андрея впоїти, щоб не мав сьодня до мене діла.
А то: впоїш,— як він десь тутр за дверима наджидає і дасть їм і ящика, і все. Якби ж хоч ці двері не примкнені були; послухайсь дурну жінку. Петро з першого разу одщіпнув гачка; злякайся-но або зрадій цій волі,— чи тебе там вітатимуть, такого злодія, чи знов на якийсь суд потягнуть: бач, злодіяка ж.
Що це так рипнуло під ногами і що він з усім своїм, із рукавицями цілими, ще й при роботі,— то й світ так само виднів і дарував морозяні скалки: а це тобі за те, ще й за це., І стій туто й ані руш, то ще, може, якоюсь втіхою одбудешся; але далі зась,— то вже без чиєїсь помочі не здужаєш.
Повимирало як-то наздовж усього містечка; і на цьому кутку з червоним таким сонцем показувало: не діждавшись їх обох з льоху, світ собі зажив стиха і сумовито., Шукай-но тих хлопців, чи заглядай у вікна буфетяні, чи дядькам ще не навсточортіло дожидати, але дорога їм з цим ящиком отуди-го поза буфет, де ще трохи як-то біліло зі снігового горба.
—Гляди-но тамо спереду, Петька,— аж пришіптує Тонька, обсмикую чи нагінці незастібнутого халата, щоб ці коліна позатуляти,— а я відцям закрадуся.
Така перша віра, що це вони обидвох подужають вечорові страхи, й далі несучи ящика, обірвалася Петрові; вступай тако сам впроти іншого світу, як той, за буфетом, затишніший та ласкавіший,— як щось бабахне з-поза кузні на емтеесі й посипле іскрами, ще більше тако на вечір показуючи.
Аж так йому тіло повищало до грудей, —забувай— но свою неміч і раптову кволість в ногах, якої досі то так не почував, хоч скільки ганяй цілий день.
Угріб би за Тонькою, буцім йому щось тра було вде запитати; йде тако поділився світ на червоне і біле; та й ти уже світу червоного бранець, то що рипаться.
Йому то знайоме, як такої пори душа розривається — чи бігти додоми, чи стояти пам'ятником., І десь у вуличці хай-но пройде хтось, то ще більше самотнім станеш,— немов-то хтось тобі аж підказує, що, бач, я осьо йду собі, а тобі нема куди.
Але захоче, то видряпається на цей карниз та вбіпреться ліктями на дошку й дивися собі у вікна, як там Верка обносить столи пивом.
Ще, може, й хлопців тамо побачить, бо дурні вони додом бігти,— це їм
була найбликша схованка од льоху; тій Тоньці й на розум не прийде,— зайшли собі сітра випити.
Перебираючи ноги карнизом, Петро посувався на трохи, щоб ще й у ті дальші вікна видивлятися,— його то не зобачать проти червоних сутінків.
От ти, знаєш; нехай вони думають, що такі геро-ої; чуманіють од того диму та розбовтаного пива. Петрові туто на холоді ще й краще, ніяка халєра не вчепиться, чого це він тут завис; фарбував же він цю веранду, то що, не має права,— еге, хай балакають.
Вже й з радістю такою думав би й геть про щось інше,— як завтра тамо ще не йти до школи; та грубку раненько розпалить, бо батько нездужає, і зварить з мамою у баняку картоплі для поросяти, і таку цілішу собі одберуть,— така добра вона з сіллю та здором. Але ж як це холодить та стовбурчиться внизу тіла, і ці фарбовані дошки і не гріють, і ще твердішим таким одпирають.
Наймайся, бери-но тепер на якусь роботу,— сторожуй їм ці ящики та розбороняй п'яних дядьків; Тоньці добро буде, хіба нє.
Якийсь дух такий з пазухи чужий пахнув, як зірвався одною ногою з карниза,— ця позолота вечірня аж ну одсмикнула його від цього настояного вгорі місця; десь тако зі спини напоминала йому дорогу назад до льоху — там тобі буде тепліше з цим твоїм новим духом у пазусі. Долапаєш на ящиках ще й той вйхлялий дух, схожий до цього, пазушаного.
У якомусь запічку видлубаєш те чуже шмаття, нюхнеш уже без остраху і надумаєш, що собі тільки хоч.
Та й буде тобі лекше вертатися додому, чи куди ти тамечки хтів.