Бо чо це їм не повірити; от знає, та й; а їхні хлопці вчать німецьку, то нема знаття, чи й вони ще краще не попридумують.
Це ж йому порятунок такий, що Женька Біженчиха з іншого плеча й собі його пригортає і щось там допитується, чи мама вдома, бо їй треба плаття занести.
—Та мені вже тра...— де й взялася ця мова у тісному захистку двох жінок; хай би собі йшов,— немов обіцяють ці обидві руки, одна м'яка й біла,
а друга тверда і репата.
От тільки Женьці вкортіло показати самодіяльність; такими твердими губами аж зойкнула:
О-ой, не бийте, тату, мами...5— Та ці до неї враз Женько, Женько, дитина ж тутечки.
Бо ви його понагучуєте,— одсварювалася Женька; та й вже цей порятунок сам давав йому дорогу з гурту; і не знати, винуватим чи яким вибредав до геть близьких дверей залізяного магазинчика.
Женька вже й геть вигарцьовувала як-то з присядом під свою співаночку; та тіки тим поступилася жінкам, що не проказувала слів, а намугикувала через ніс у ай о.
—Мало сьодня вклала за душу,— дочував ще Петро од дверей,— а то
б не таке показала.
Петрові видко з приступки аж далечіше і на базар, і на вулиці, що робиться; і як баба Прокопчучка у червоному кожусі з вивертами, прикульгуючи та тягнучи Катрусю за руку, його двоюрідну сестричку, ворушила репатими губами:
—Нема на вас кари Господньої — до церкви не ходите.
Тепер Петро з цього узвишку як-то сторонній свідок; і радий, що баба його не зобачила в гурті, а то перекаже. Бо коли зайде після церкви до хати, то батькові не забуває виказати; хоч їдну ікону повісьте; а Катруся й собі, понипавши по кутках, у пла-ач.
Батько спуску а не дасть; щоб мині-і в ха-аті, та я-а; баба хапає Катрусю і в двері, а мама схилиться над шиттям, забуваючи, що свята неділя.
—Гов, Йване,— Женька далі здіймає ґвалт, оббігаючи колом жінок;
так їй за того Івана клопіт.
Це Петро їм як вартовий; притримує двері, доки виносили попідручки Горобця; радій, що забулися про тебе й жінки, й дядьки; тіко Женька аж кинулася б до нього; сину, не бахни дверима.
Закалатало як-то дужче на дзвіниці; такі випроводини Горобцеві; Женька підгребла з землі Горобцеву шкіряну шапчину і пригупувала нагинці за чоловічим юрмиськом, так шукаючи, з якого боку накласти шапчину на дядькову розпатлану голову.
Диви-но; та й коні десь узялися — висаджують дядька на сани; а Женька аж грудьми бехнулася на орчик, долучаючи шапчину до дядькового розкиданого на соломі тіла.
Та задки якось, задки; як-то й дал; пританцьовуючи, щоб не впасти, бо чийсь дядьків лікоть тако ненавмисне турнув її од саней; хапається за цього Петра, рятуючи його вже й хтозна од чого та підсаджуючи на задок; така розхристана та скуйовджена, ще далі обороняється од дядьків.
—Иди-и, Філько дурнуватий,— гребе чиюсь спину; та ще рятує Петра,
щоб же не зганяли з саней: — їдь тамо, поможеш дядькові, Петька.
Ото йому їзда,— бачили б хлопці; це тобі не на полозки вчепитися на задку та боятися, щоб дядько батюгою не вперезав.
—Такий голощук6, щоЛ не знати проїхати,—піддає їм утіхи чи не вертикиївський дядько їздовий (своїм то наврипіло панькатися з Горобцем),— не бійтеся, довезу, куди тра.
Уже й проз церкву ковзнули на очах виходжаючих з брами бабів і дядьків; а тамо з того боку, поза аптекою і хлівчиком аптекарським, трохи хати Петрової і садочок запущений блиснули,— аж би гукнув, що осьдого я^їду, агов; та минули увесь цегляний цей будинок, і знов Петрові свою хату видко вже з цього, бликшого до емтеесу7, боку; і щось там людей такого подвір'ям до хати пробирається, як-то свято їм ще більше, як цьому Петрові на санях їхав би собі аж вкрай світу і щоб хату тіки видко було; і люди устрівалися на дорозі такі святкові, Петра вітаючи на санях, бо, бач, яка це свята дитина в селі, що дядькові їде десь помагати, але й хати рідної не цурається і про батька лихого слова то не скаже.
—Шапка плисовая, дуга писаная, а чоботи на підборах, ще й на вишкварках,— згукнув дядько Горобець, як-то й собі вчуваючи Петрову радість; та тими обрубками у шкіряних чопанцях по соломі луп-луп; а Петро з тої радості, сказав би, церковної, й собі: — Жьометруаосі...
Але Горобець на співанки куций; йому своя якась мука пре з-під чуприни:
—Петька, будемо зара писати всім міністрам і президентам, шо вони тамечки чухаються,— Горобець смикався звестися на соломі, але все одкидався головою десь їздовому до спини; то щоб Петро не думав, яка це йому невдача, нагрібав довкола себе обома руками, де це ця шапка.— Нє-е, ще война не кінчилася. Тпрру!
Горобцеві аж ну немов кращіще сидячки на стоячих санях доказувати, що тамо десь не дали:
—Вони їден з другим зна-аю-уть; але я їм ка-ажу.— Тепер Петрові з вертикиївським дядьком роботи цеї зсаджувати Горобця на землю та бігти за цею шапкою на канаву; тамо на льоду, як решето, боком стоїть.— Петька, катни-но в буфет, чи ця Тонька думає шо наливати.
Вертикиївський дядько брався сам помагати Горобцеві* рятуючи Петра од людських оглядин; бо ондо вже й од Семенів повиходили,— чий то малий з п'яними дядьками.
Вибитою стежкою між штахетами, то пробігаючи, то притупуючи помаліше, так зогріваючись, підбирався бликше до ще новішого світу містечкового; всьдого собі купить бутельку сітра, то хто що скаже.
"Буду сибі як ворона",— розгойдував шапчаними вухами і руки вперед випростував у кожушаних рукавицях,— є ті гроші там, чи який чорт.
—Питро-о, то ти тут? — десь цей Василь на тинові взявся; ще й тако над
ним нахиляється, буцім викший; то що, став на лату, та й.— А ми тамо
з хлопцями щось придумали. Пабєглі!
Так хитренько зізиркує з-над тину Василь, аж вухо з-під хустки материної під шапкою наставляє (так йому вуха на зиму болять),— чого цей Петро моняється; хлопці ж переказали, то що.
Щось про Горобця, та як вони їхали саньми,— то Василеві тільки дай, що вже з тими п'яницями; з довірою такою простромлює Петро рукавицю з грошима,— дивися, нікуди я не думаю втікати; тако йшов собі,— що, не мона хіба.
—Дава-но руку та цюдою лізь,— не вірить ще Василь; вже оно Горобець з тим дядьком штахетами ирооираються; то де ти дінешся. Що йому послям скажуть, що дядька лишив,— то це така славна дитина.