– Та годилося б і розгніватись, – аж за боки хапався тато Ларсон. – Ну й хитрий же ти! – Він зітхнув. – Тільки все-таки, негарно дурити своїх.
– Мені хочеться, щоб усі були добрі одне до одного, – мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Щоб Лабан не кривдив мою найкращу товаришку і її рідню.
– Гарна твоя мова, – похвалив тато Ларсон. – Але я дам тобі одну пораду: не признавайся Лабанові, що через тебе він попав у пастку. А то буде тобі від нього. – І насамкінець тато додав: – Ось що, Людвігу, я не допущу, щоб ти грався з тієї Туттою Карлсон. Вона і її родичі ніякі нам не друзі.
– Тату, – почав був Людвіг Чотирнадцятий. – Тутта і я...
– ...більше не будете гратися разом, – закінчив тато Ларсон.
– І чого це всі звірі не можуть бути друзями і допомагати одне одному, – сумно проказав Людвіг Чотирнадцятий.
– А як ти собі уявляєш: чим зможуть кури допомагати лисам? – спитав тато Ларсон. – Ні, буде по-моєму. Зрозумів?
Так, Людвіг Чотирнадцятий усе зрозумів. Він поплентався надвір і ліг біля замшілого каменя.
Лежав він, лежав, і так йому зробилося себе шкода, хоч плач.
Йому заборонили гратися з добрими лісовими звірятами.
Йому заборонили зустрічатись і гуляти з Туттою Карлсон.
"Краще вже бути дитячою іграшкою, – подумав він. – Тоді б я щодня міг бачити Тутту Карлсон".
Водночас він знав, що дуже швидко затужив би за домівкою, бо лисові належить мешкати в лісі, а не бути іграшкою для людських дітей.
– Я такий нещасний, – застогнав Людвіг Чотирнадцятий. – Нещасний, бо не можу робити те, що мені подобається.
Розділ тринадцятий
Ніхто б не побачив Людвіга Чотирнадцятого за великим замшілим каменем. А йому було видно все, що діялось навкруги.
Он за кущами майнуло щось жовтеньке.
Людвіг Чотирнадцятий прижмурив проти сонця очі.
Мабуть, йому привиділось. Щось дуже схоже на Тутту Карлсон. Та що їй тут робити?
– Людвігу! – пропищало щось. – Чи є десь тут Людвіг Чотирнадцятий?
Людвіг Чотирнадцятий злякався. Тато ж заборонив йому зустрічатися з Туттою Карлсон.
– Геть звідси, – засичав він. – Біжи додому!
– А чого ти такий сердитий? – жалібно спитала Тутта Карлсон. – Хіба ти мене вже більше не любиш?
– Люблю, тому й прошу тебе: "Йди геть", – отямився від переляку Людвіг Чотирнадцятий. – Тато Ларсон заборонив нам разом гратися. Якщо він нас побачить, тобі добряче перепаде. І чого ти сюди прибилася?
– Щоб не перепало вам, – мовила Тутта Карлсон. – Ви в небезпеці, але я хочу вам допомогти. Пусти мене до нори. Покажи мені вхід!
Що мав робити Людвіг Чотирнадцятий?
– Я не знаю, де вхід, – відповів він.
– Ану пропусти мене, – стояла на своєму Тутта Карлсон. – Ти не чуєш, що вони йдуть? Як застануть мене тут, то й мені буде непереливки. Ну, то де вхід?
– Біля замшілого каменя... – почав Людвіг Чотирнадцятий, але Тутта Карлсон уже його не слухала.
Вона швидко замахала крильцями і мало не полетіла через Людвіга.
– Ідіть їсти, – долинув голос мами Ларсон із кухні. – Тільки Людвіга десь немає.
– Як твій хвіст, Лабане? – спитав тато Ларсон і поклав собі з бляшанки суничного крему.
– Погано, дуже погано, – запхикав Лабан і підняв кінчик хвоста, куди мама Ларсон наклала пластир. – Але іншим разом я провчу тих курей... – Лабан замовк. – А ось і курочка! – крикнув він і тицьнув лапою на відчинені двері. – Ціп-ціп! Справжнісінька жива курочка приблукала до нашої нори.
Тато Ларсон, мама Ларсон і всі їхні діти здивовано витріщили очі на непрохану гостю.
У норі запала глибока тиша. Ніхто анічичирк.
– Дозвольте відрекомендувати вам мою товаришку Тутту Карлсон, – нарешті мовив Людвіг Чотирнадцятий.
– Тутта Карлсон! – вигукнув тато Ларсон, і його ніс почервонів. – Хіба тобі не заборонено гратися з нею?
– А я не збираюся гратися, – так і одпекла Тутта Карлсон. – Я прийшла порятувати вас із біди.
– Нещасне курча рятує найхитрішу родину в лісі, – зареготав тато Ларсон. – Цікаво тільки: від кого ж?
– А прислухайтесь і принюхайтесь, – мовила Тутта Карлсон.
Усі позадирали писки.
– Мені пахне псом, – мовила мама Ларсон.
– Це Максиміліан, – пояснила Тутта Карлсон.
– А я чую кроки й голоси, – сказав тато Ларсон.
– То люди з нашого подвір'я, – мовила Тутта Карлсон.
Тато Ларсон занепокоївся:
– То розказуй, що й до чого.
– Зараз почнуться лови, – відповіла Тутта Карлсон.
Лисенята завищали.
– Цитьте-но! – гукнув тато Ларсон. – Нема чого вищати. Мене сотні разів ловили, а я хоч би тобі що.
Та, видно, і його пойняв страх.
– А чого це люди заповзялися ловити нас саме сьогодні? – спитав він.
– Їм здається, що навкруг курника розвелася сила-силенна лисів, – відповіла Тутта Карлсон. – Спершу з'явився один у старому капелюсі, – вона глянула на Людвіга Чотирнадцятого, підморгнула йому й повела далі: – А присмерком приплентався другий і попавсь у пастку. Тоді люди поклали собі вигнати вас із лісу геть.
– О наша прекрасна оселе! – заскавуліли Лоттен і Лінея. – У нас більш ніколи не буде такої гарненької дитячої кімнати!
– Тихо, дівчата! – прикрикнув на них тато Ларсон. – Ніхто не прожене нас із нори.
– Я знаю, що то за лови, – зітхнула мама Ларсон. – Спершу з'явиться пес і поперелякує нас до смерті. Тоді чекайте мисливців... Любий Ларсоне, тобі треба щось придумати.
– А я саме про це й думав, – мовив тато Ларсон.
– Я допоможу вам думати, – обізвався Лабан і наморщив лоба.
– Ану подивіться хто-небудь, чи пощастить вийти повз камінь, – звелів тато Ларсон.
Побіг Леопольд, та відразу ж і вернувся.
– Там стоїть якийсь дядько, – мовив він.
Тато Ларсон ще дужче занепокоївся.
– Ану подивись, чи можна вибратись через пень, – знову звелів він.
Леопольд побіг до пня, але зажурений вернувся назад.
– А там стоїть другий дядько, – сказав він.
Лисенята заходилися рюмсати.
– Ми пропали, – скавуліли вони, збившися тісно купкою. – Нас половлять.
– Ось тепер я й викажу вам таємницю, – мовив тато Ларсон. – Є ще один вихід із нори – третій, про який знаю лише я.
– Слава хитрощам! Татові Ларсонові – ура! – загукали лисенята.
Але мама Ларсон не заспокоїлась.
– Ми то виберемося через той потайний вихід. Але куди податися нам далі? Може, всюди в лісі нишпорять мисливці та собаки? Це коли б раз – і знайти гарний сховок.