Балика слухав хлопчиків і тихенько пестив їх шовкові голівки, що так чудесно пахтіли горобенятком. Сирітки... Де він їх подіне без матері? Невже дійсно доведеться забрати їх з собою на Січ? І, йдучи до їдальні з цокотливою невісткою, гостем і братом, Балика непомітно змахнув з вій зрадливу сльозу.
А Сагайдачний, ніби вгадавши його думки, сів поруч із сотником і ляснув його по плечу:
— Чac учити їх, братику. Ти що надумав із ними робити?
— Та ось... сам ще не знаю. Ми тепер — як птахи без кубла. Треба вчити, та нема де подіти.
— Ось я й надумав улаштувати при братстві хорошу школу з бурсою. Та не таку, як скрізь по монастирях, а справжню школу, що готувала б людей до життя, а не для монастирських келій. Архімандрит Плетенецький вже обіцяє допомогу, а пані Лозко дарує для неї садибу поруч із Ходичиною.
— Та невже?! — розквітнув Богдан. — Голова в тебе золота, батьку: хтось тільки подумав, а в тебе — вже зроблено.
— Ну, ще не зроблено, але буде, коли всі допомагатимуть потроху. Треба, щоб і ти допоміг нам. Ця справа громадська, отже, треба робити її всією громадою, — весело відгукнувся Сагайдачний, приймаючи з господининих рук повний келих.
— Та я ладний у вогонь і воду. Скажи тільки, що треба, — тріпнув чуприною сотник.
— За наше братство, за школу й права! — проголосив Созон, підносячи свою чарку.
Випивши й заївши солоною рибою, Богдан знов звернувся до Сагайдачного:
— А що ж мені доведеться робити?
— А ось подумаємо. Треба спочатку покуштувати всього потроху, щоб це образити господиню, — пожартував Сагайдачний, беручи з її рук тарілку млинців.
Пані бурмистрова любила почастувати, любила й поговорити з гостями. Вилискуючи зубами, бринячи намистом, упадала вона біля Сагайдачного. Як усіх жінок, її приваблювала слава, і Сагайдачний, оспіваний герой кобзарських дум і переможець турецьких візирів, хвилював її, як келих міцного вина.
І Сагайдачний пожвавішав, милуючись її красою. Змолоду він захоплювався жінками, та й вони упадали коло нього. І тепер, як кожен чоловік, він не міг бути байдужим, бачачи її увагу до себе. Задоволено приймав він з її рук келихи меду й доморобні запіканки та наливки, намагаючись розважити Богдана Балику.
І Богдан потроху повеселішав. За півгодини навколо стола точилася жвава розмова. Тільки діти сиділи край столу притихлі, ніби налякані пташенята. Весела, кокетлива тітка взяла їх у шори — і знали вони, що помічає вона кожну дрібницю, і коли підуть гості додому, буде їм за кожну пляму на скатертині, і за сміх, і за зайве слово. І, жадібно прислухаючись до оповідань Сагайдачного про заморські походи, вони злякано здригалися, зиркаючи в тітчин бік. Рано зазнали вони, що то значить утратити матір і жити з ласки в родичів.
— Сміх бере, як наша шляхта божеволіє за модою, — цокотіла пані бурмистрова. — Нещодавно був у пана старости бал. І дружина пана коронного підстолія була з довжелезним шлейфом, довшим від шлейфа пані воєводиної і пані старостової. А в панів так уже годиться, що жінчин шлейф відповідає службовій гідності чоловіка. Образилася пані старостова, наказала переміряти шлейфи всім паніям — і багатьом довелося поодрубувати по чверті або навіть по ліктю.
— Як у коней, щоб не розмахували хвостами під вершниками, — бовкнув, не подумавши, Созон.
Сагайдачний мимоволі зареготав. Пані бурмистрова спалахнула і тільки бровами повела на чоловіка. Але в цьому русі відчувалася справжня гроза. Созон ніби нічого не помітив і знов заговорив про братство. Знов почалися скарги на безторжя, на панські фільварки і на суперництво шляхти на ринках.
— А чому б вам і собі не їздити до Гданська, коли це так корисно? — спитав Сагайдачний.
— Повезеш! — свиснув Созон. — Та поки б ми доїхали до Гданська, наш крам подорожчав би вп'ятеро. Шляхта торгує безмитно, а нам, крім державного мита, довелося б платити кожному панові, чиїми грунтами ми їхали б. І подорожнє, і мостове, і поронне. Де нам! — безнадійно махнув він рукою. — Зовсім стало погано останніми роками. Треба подбати про братство. Тоді й привілей на безмитну торгівлю дістанемо. І все.
— Попи теж тільки й мріють про братство, — вкинула пані бурмистрова.
— Ну, звісно, — підхопив Созон. — З того часу, як не стало православного митрополита, кожен із них тремтить за свою парафію, бо ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви.
— Авжеж, бо це не парафії, а золоте дно. Крім постійних парафіян, щороку тисячі прочан. Вони давно вже провіщають про братство. Отже, і в народі тільки й мови про братство. А на те, щоб навернути на своє людей, вони майстри.
— Так накрутять, що о-го-го!
— І жінок хай підбурюють. Жінки зубаті: їх тільки розбурхай, — блиснула зубами пані бурмистрова.
— Так ось що, пане бурмистрове, — звернувся до Созона Сагайдачний. — Візьміть цю справу на себе. Переконайте магістрат, лавників та гмінну ізбу, а головне — парафіяльних попів. Накажіть їм більше провіщати. Тай пані бурмистрова хай проміж жінками про це гомонить.
— Добре, — ляснув Созон долонею по столу. — Зроблю. Двічі не повторюватимете.
— І додайте, що я з усім військом Запорозьким впишуся до братства, і коли панство почне вас душити фільварками, ми їм таку бісову матір покажемо, що й не прочухаються.
Друзі зареготали.
— А тобі, пане сотнику, — звернувся він до Богдана, — доручаю я тутешню старшину та православну шляхту. Розтлумач їм, що пани женуть нас із світу тому, що їм потрібна наша земля і хлопи; тому, що наші воли, наше збіжжя, наш мед і поташ збивають їм ціни на ярмарок і тому, що бояться вони козаків і бачать уві сні, як би або обернути їх на своїх підпанків, на двірську шляхту, або зовсім знищити й перетворити на хлопів.
— Ще й поганяти нас, як волів, — вкинув Созон.
— А самим розкошувати в парчі та в шовках і будувати муровані палаци на наших згарищах.
— Та я не від того... Тільки нічого в мене не вийде... Не вмію я розливатися соловейком. Я кажу просто, грубо... Мо б, найшли когось балакучішого, — зненацька засоромився Богдан, більше звиклий до шаблі, ніж до красномовства.
— Е ні, братику, — похитав головою гетьман. — Тобі, мабуть, воно й боляче перед кожним розкривати душу та ятрити незагоєну рану, але пам'ятай, що це конче потрібно. Зціп зуби, але розповідай. Говори про наїзд Стефана Потоцького, про свою бідну дружину, про порубаного Андрія, про згвалтованих дівчат, про куховарчиних дітей і старого Охріма. І їх покажи людям, — хитнув головою на Петрика з Юрасиком. — В кожного серце перевернеться, дивлячись на бідних сиріток. І хай вони самі розкажуть, як простояли вони до ранку в дуплі, закляклі й тремтячі з жаху та холоду. Це, братику, більше за сepцe візьме, ніж усі Ціцерони та Скарги. А коли вже стане надто боляче — пригадай, що це треба зробити для цих самих бідолах, щоб була в них школа, щоб не чавив їх жоден пан чобітьми, щоб доступилися вони до знання, і до сенаторської гідності, і до гетьманської булави, і до всього, нащо мають право не самі тільки магнати.