І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ганку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному королев'ят, під п'ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство. Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся.
— Ото гонор! — примружив він блакитно-фарфорові очі. — Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку. І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували.
— Навіть хлоп здогадався б, що робити, — фиркнув хтось у юрбі.
І без волі, без думки Горленко нахилився і доторкнувся охолоднілими вустами випещеної ворожої руки.
Зневажлива усмішка промайнула пухкими губами Потоцького і, гидливо витираючи руку хусткою, він рушив до костьолу з таким виглядом, наче робить богові честь, відвідуючи його святиню.
— А в цього хама є гордість. Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, — говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю.
— Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, — смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина.
Потоцький ледве помітно всміхнувся.
— Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса.
Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького.
— Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? — спитав Потоцький.
— На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.
— А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?
Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.
— Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло...
— Від ворон відстав, а до пав не пристав, — зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum //З хамського роду (лат.)//, що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.
Патер Юстовський це вірив своїм ушам.
— Яка шляхетність! Який жест, повний величі, — жест, гідний стародавнього Риму! — захоплено белькотів він... — Простягти руку ворогові, хамові... Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші... "Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе", — скажу я словами євангелія.
Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.
— Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, — недбало кидав він слова. — Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.
З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.
Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м'яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід.
Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.
Гаряче взявся він до роботи. І, діставши проповідний лист, набрав "гультяїв" із колишніх співучасників Mocковського походу. День і ніч був він cepeд своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, yгopський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам'ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові.
Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка.
— Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, — урочисто сказав він, — і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдає свою нову гідність.
На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки.
Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавів від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду.