Ранок був сонячний, кришталевий. Тихий, які бувають тільки на початку осені. Море мріло в ніжній млості, і в заштиленому його атласі відсвічували перлові верхів'я хмаринок. Легкі пустотливі хвильки з дзвінким сміхом набігали на обмілини й шепотіли щось ласкаве, спадаючи на пісок. Мліли гори в бузковій імлі, наливалися долини синню і, наче високі чорні свічки, нерухомо стояли кипариси, відтіняючи сліпучу білизну будинків із плескатими дахами, що розсипалися крейдяними кубиками по схилах гір.
Нур'ялі ліниво pyxaв веслами. Ялик ішов плавко, наче тихою степовою річкою, і повільно пливли повз нього шпилясті скелі, урвисті миси й зелені бухточки із золотими серпами відмілин уздовж хвиль. Голі татарчата хлюпосталися сторч головою, лунко й радісно викрикували. І пахтіла земля, огріта сонцем, пахощами лавра, горіха й тамариску, гірськими смолами, кипарисом. І здавалося, що тануть думки в променистій дрімоті, в млосному блиску, в пахощах південної землі.
Обминувши мис Святого Іллі, Нур'ялі побачив Каффу. На тлі похмурих генуезьких веж затока розквітла жовтогарячими, білими й пурпурними парусами, наче роєм тропічних метеликів. Високі, швидкоплавні сандали раз у раз випереджали його човен. Білокрилі фрегати, й бригантини завмирали на обрії, наче повиснувши між небом і землею в опалових випарах моря.
Але Нур'ялі звик до цієї краси і задумливо гріб веслами, мугикаючи протяжний виспів, і тільки коли близько-близько пройшов вантажений рибою баркас і знайомий рибалка гукнув Нур'ялі, блиснувши білими зубами, він наче прокинувся і наполіг на весла.
Коли Нур'ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече. Він обернувся: КаЙтмаза.
— Шафіге тут, — сказала вона, відводячи його в куток. — Ми прийшли по Сафарову бранку і зранку чекаємо на тебе.
Нур'ялі мовчав, наче громом прибитий. Що діяти? Шафіге завжди вигадає якусь нісенітницю. Хіба є в нього гроші на бранку?
— Ходімо, — настирливо повторила Кайтмаза
Але рибалка не рухався.
— Постій, — зупинив він циганку. — Я ж казав, що в мене нема грошей.
— Не турбуйся, — засміялася Кайтмаза, і смугляве обличчя її освітилося снігом зубів. — Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
Нур'ялі знизав плечима і рушив за нею. І мимовільне хвилювання стиснуло рибалчине горло. До невільництва він, звичайно, звик, бачачи щодня тисячі бранців, але становище господаря якось не пасувало до його злиденного кубла. Воно, звісно, жити самому не можна, але чим годувати її, де взяти одяг? О, ця Шафіге! Хіба так роблять?
— Тут, — урвала циганка його міркування.
Горпина лежала на соломі в комірці. Вона відпочила після подорожі, засмагле обличчя посвітлішало, помолодшало, стало свіже і, не вважаючи на скорботно-сумний погляд і зморшку страждання між бровами, їй можна було дати не більш як двадцять років. Очіпок загубила вона десь у степу, в ніч, коли ділили ясир, і тепер дві товсті важкі коси лежали на її грудях, наче чорні гадюки.
Шафіге сиділа над нею, очікуючи.
— Бач, яка вона красуня, — зустріла вона брата, сором'язливо загортаючись у фередже.
Нур'ялі мимоволі зашарівся. Не звик він дивитися на жінок з незакритим обличчям. Горпина схвильовано підвелася. Великі імлисті очі дивилися запитливо й тривожно, марно силкуючись зрозуміти горлову татарську мову.
Горпина вподобалася рибалці, але, ховаючи замішання, він роздратовано відповів:
— Все це добре, Шафіге, але грошей у мене немає. Нащо ти мене покликала? На глум і ганьбу?
— Ні, гроші є, — всміхнулася під серпанком Шафіге, — з її тону він угадав її усмішку. — Ми з Медже, Салтанет та іншими надумали зробити тобі подарунок. Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
— Я не можу приймати таких подарунків, для мене це надто дорого.
— Знов тієї ж! — обурилася Шафіге. — Кажуть тобі, що все зроблено. До того ж, Омир віддає її за дурничку. Кажи просто: вона подобається тобі чи ні?
Нур'ялі мовчав.
— Ну? — допитувалася Шафіге.
— Ну, подобається. Жінка гарна, нібито й здорова. Ось тільки, що в неї з ногою?
Бачачи, що Нур'ялі згоджується, Кайтмаза спритно розв'язала їй ногу, і рибалка побачив звичайний карбункул; як від укусу гадюки або тарантула. Кайтмаза не збрехала. За тиждень-два жінка буде здорова. І радісна усмішка пробігла його вустами.
— Ну, спасибі, Шафіге. Спритні ви, жінки... Завжди доб'єтесь свого. Але як ти сюди потрапила? Як ти не боїшся мулли?
— Я сказала чоловікові, що піду до Біюк-Джами на прощу. А Омир гадає, що я твоя дружина. До того ж, під фередже всі ми однакові.
Нур'ялі більш не сперечався. Кайтмаза віддала гроші Омирові, розшукала ноші, поклала на них хвору. Нур'ялі взявся за один край, Шафіге — за другий.
Швидко поминули вони кілька тихих каффських завулків і, опинившись у порту, обережно поклали Горпину в човен.
ПОЛКОВНИК ГОРЛЕНКО
Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в'яла, як паща сонної риби. Лані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням або м'якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні з слиною, і давала чоловікові випити півзаряду пороху в склянці горілки — проти пропасниці.
Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою.
Вдень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці. Мухи товклися під стелею, дзижчали, напосідливо лізли на хворого, не давали йому заснути, і повільно й однотонно шаруділи цівкою піску старовинні високі клепсидри.
— Невже ж я так і лишуся калікою? — питав себе Горленко.
І сльози розпачу стояли в горлі клубком.
Ніхто не відвідував хворого. Дрібна козацька старшина відсахнулася від нього, довідавшись про його зраду. З заможнішими він не приятелював, і єдина людина, що не забувала Горленка, був патер Юстовський.