Селім стенув плечима:
— Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.
— Якщо камінь твердий, — треба більше води, — невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.
На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф [146], а Селім хоч спочатку й обурився, — вирішив скоритися шейхові.
Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, — сипались на них нові милості.
— І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступникові Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла.
Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе.
"Одягну фередже, вийду — і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться".
А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією.
І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці баглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумує Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню.
Шейх Ель 3акі — хай буде благословенне ім'я його, — шейх 3акі утворив цей водограй на схилі гори в трьох фарсахах [147] від Отузької долини, щоб стомлений подорожній міг заспокоїти спрагу свою і відпочити біля води, в тіні сторічних горіхів.
Мудрий дар був у старого шейха: чув він воду в надрах гори, як чує лікар хворобу в грудях недужого. Не раз відшукував він у горах джерела, завалені камінням і землею, відкопував, розчищав їх — і народжувалися від них струмки й фонтани з холодною і чистою водою. І йшли до них отари з чабанами, і йшли жінки з околишніх селищ, загорнуті в білі фередже з вузькою щілиною для очей; і дівчатка в маленьких оксамитових шапочках, розшитих золотом і дукатами, з-під яких рудими гадючками збігали на плечі кіски, пофарбовані хною. І яничар, що напував у водоймі коня, задивлявся на газелячі очі, наче чорні сонця під довгими чорними віями. А дівчата, виповнивши по вінця вузькошиї глеки-кунгани, спритно підхоплювали їх наплече й, легко перебираючи по стежці папучами, зникали під зеленими наметами лісу. Довго дивився їм услід яничар, милувався, як спадали сонячні бліки з їх одягу, і не помічав, що кінь давно напився і тягнеться оксамитовими губами до навислих над водограєм віток.
Вірш а натхненного Джамія [148] вирізьбив на камені мудрий шейх, щоб, заспокоївши спрагу свою, міг подорожній припасти до іншого джерела, бо відпочинок збуджує думки, а думки — спрагу знання.
І понад сто років дзюрчала цівка водограю, і кожен читав на камені ім'я мудрого шейха і благословляв пам'ять його і працю на користь нащадків. І в перший день місяця мухарема збиралися вони до мечеті і замовляли муллі одну благословенну фатиху [149] за упокій душі померлого шейха, і сипали йому дрібні мідні пара та акче, зароблені важкою надмірною працею.
Все літо стояла посуха. Зміліли гомінкі гірські річки, а струмок посеред вулиці Чабан-Таша мало не пересох. Довелося ходити по воду до джерела мудрого шейха і, як дорогоцінність, нести в долину холодну вологу його цівок. Навіть рибалка Нур'ялі, що жив по той бік затоки, приходив сюди двічі на день і ніс до саклі важкий, потьмянілий від роси глек, спритно підтримуючи його на тім'ї.
Тут зустрічав він красуню Джевгер, яка довго милувалася своїм віддзеркаленням, перше ніж розбити його, занурюючи в воду свій глек; і Салтанет, і синьооку Медже, і багатьох інших, що так любили потай побалакати з рибалкою далеко від суворих матерів і воркотливих бабусь. Росли вони разом з рибалкою, гралися з ним і з сестрою. його Шафіге, стрибали по скелях за козами, ласували солодкою чорною морвою і диким кизилом, ловили в затоці драглих медуз і виганяли з шкарубин полохливих крабів.
Дівчата жаліли Нур'ялі. Стільки лиха зазнав він за останні два роки! Навіть насмішкувата Медже не казала про нього слів гострих, як шпички держи-дерева, і довго дивилася йому вслід, сумно замислившись.
Позаторік восени, коли пішла в морі лобань, змовився Нур'ялі з братами Медже позичити в мурзака Халіля рибальський баркас з трьома козаками-невільниками і вийти на лов. І лов винагородив рибалок. За добу виповнили вони баркас по борти. Час було вертатися додому, але жадоба потьмарила розум. Запалала їх кров невідомим завзяттям. Ще раз закинули вони невід, хоч насувалася з заходу хмара і вмилилося море пінявими кучугурами. Козаки з тривогою позирали на небо, щось. тлумачили рибалкам, вказуючи на хмару, але не розуміли вони невільницької мови і міцно вірили в свою долю. Думали: встигнуть утекти від бурі за виступ Кастельського мису, але інакше судила їм доля.
Шквал знявся несподіваний і жахливий, зорав своїм гнівом блакитний степ і, перш ніж устигли вони прибрати паруси, вивернув щоглу. Рибалки з жахом кинули невід, повний сріблястої риби, і схопилися за весла.