— А!.. Тільки ж Причепи немає. Він по шкіру пішов.
Заходь до майстерні. Там наші хлопці.
Савці тільки того й треба. Хутко шмигнув він до майстерні і по хвилі знову вийшов на двір.
— Не знайшов? — спитав дід Омелько, бачачи, що він з порожніми руками.
— Вони вже віддали вчора ввечері, а я й не знав, — не розгубився хлопець.
І швидко рушив до перелазу.
В саду, серед кущів малини, помітив він маленьку Прісю. Дівчинка гірко плакала, витираючи засмаглим кулачком оченята.
— Що тобі, Прісю? — кинувся до неї Савка. — Ай, ай, сором! Таке вже велике, а плаче.
— Нащо ж вони обдурюють! — схлипнула дівчинка.
— А нас, гадаєш, не обдурюють? Ще й як! А ми ж не плачемо!
Але дитяче горе було надто, гостре.
— Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, — витиснула з себе Пріся і заплакала голосно.
— Червоні чобітки! Ось що... — засміявся Савка. — Таке маленьке, а вже хверцює.
І, раптом вигадавши щось, нахилився до дівчинки.
— Слухай, Прісю. Я тобі пошию червоні чобітки. Добре?
В мене є шматок сап'яну. Покажи свою ніжку. Якраз вистачить. Тільки допоможи нам і забожися, що ніхто в цілому світі про це не довідається.
— Їй-бо, — забожилася дівчинка і нашвидку перехрестилася. — А ти не обдуриш? Забожись і ти, — недовірливо зиркнула вона на нього.
— Іч, яке недовірливе! Та ій-бо! Будуть тобі на пречисту червоні чобітки, якщо ти зараз обійдеш усі майстерні й тихенько гукнеш хлопців. Хай вони вмить зберуться на леваді за Мотриним шинком. Та щоб ніхто не знав. Зрозуміло?
— Нащо? — здивувалася дівчинка.
— Діло є! Потім скажу, та ще й чобітки пошию, коли не забаришся. Ти знаєш, де всі майстерні?
Ще б пак! Скільки вже разів Пріся виконувала доручення господи і за це діставала від Савки та інших підмайстрів солодкі медовики, дрібні шкуратки та різні невибагливі цяцьки. Дівчинка була розумна, лазила по парканах та лісах, як мавпа, а головне, вміла мовчати. Знав Савка, кому доручити серйозну справу.
Вихром помчала Пріся до протилежноі садиби, і не встиг він озирнутися, як вона зникла в суміжному вишняку. За чверть години обійшла вона всіх кожум'як і повернулася додому, коли підмайстри кінчали снідати. І по всіх майстернях, замість братися до роботи, підмайстри, поснідавши, зникли з майстерень, ніби купити гудзиків чи ще якогось дрібного докладу або й зовсім без приводу.
Савка вже чатував на них. Коли господа зібралася докупи, він задоволено чмихнув.
— Оце добре, — зауважив він, спльовуючи. — А тепер, хлопці, гайда на Дніпро. Дід мій заслаб, отже, човни його вільні. Їдьмо до Китаєва рибалчити.
— А робота? — збентежено спитав хтось.
— Робота не вовк, до лісу не втече, а пани майстри хай трохи почухаються та дадуть нам відпочити у свято і відіспатися як слід. Та не знущаються, як з хлопів. Звикли, чорти, що ми мовчимо.
— Го-го-го! Оце здорово!
— Їй-бо, здорово! — залунало левадою.
Тільки двійко напівхлопчиків поліщуків не знали, як їм бути.
— А невід де взяти? — спитав один із них, почухавшись.
— І казани кашу варити, чи що там доведеться?
— Є й казани, є й невід! Усе!
— А ложки?
— Тьху, чорти! Їм волю даєш, а вони — ложки!.. Є й ложки. Аж п'ять. Будемо їсти по черзі. Та залишайтеся, чорт із вами, коли ви боїтесь, боягузи нещасні!
— Тами що ж...
— Де всі, туди й ми, — наважився молодший і важко зітхнув.
Добре пам'ятав він Кузьменкові стусани і дрижав від самої думки про них, як у пропасниці. Але товариське чуття переважило. По двоє-троє, щоб не звертати на себе уваги, рушили хлопці до Дніпра. Швидко відштовхнули вони два човни від ясно-жовтої обмілини і взялися веслувати.
Течія була швидка й бурхлива. Човни мчали, як на крилах. Промайнуло гирло Хрещатого Яру, зелені гаї високих київських берегів, і виринули золоті бані Печерського, а нижче над урвищем — старовинний Видубецький монастир. Коли й Печерське лишилося позаду, потопаючи в кучерявих гаях, Савка підвівся на весь зріст і, як отаман, крикнув до своєї ватаги:
— А тепер, хлопці, до Жукова острова! Риби там — o скільки!
І красномовним рухом провів ребром долоні по горлу.
Діставшись острова, хлопці кинулися на берег. Одні розпалювали вогнище, інші розгортали невід та вудки рибалити. Савка наказував. Він ніби виріс, змужнів, почувши себе на волі. Нема над головою низької закуреної стелі. Широко й глибоко дихають груди, а головне — нічий грубий окрик не псує настрою. Вітер вільно тіпає волосся, дме в ніздрі, у вічі. Сонце сміється так гаряче й привітно. Скинули хлопці сорочки, і їхні білі міські тіла заблищали від поту, беручись золотою засмагою.
— Ух, як же воно добре без чортових хазяїв! — вигукнув хтось, стрибаючи у воду.
— Ось вона, воля козацька!
— От би так, хлопці, на Січ. Так от, просто Дніпром, — мрійно зітхнув хтось із Грицькових підмайстрів.
— Подамося, якщо, вони дертимуть з нас шкуру! — весело відказав Савка. — Та держи невід, бісів сину! Базікаєш, а риба низом тікає.
Дніпро-Славута палав під сонцем парчевою ризою. Липневе небо було без хмаринки, але легко було дихати над водою. Де-не-де тяглися повз острів литовські плоти. Низько занурювалися у воду набучавілі колоди, бігали ними недолугі біляві люди в домотканих сорочках і штанах, щось кричали свистлявою білоруською мовою і наполягали на стерно, щоб скерувати плоти далі від піщаної лави, що золотавилася довгою мінливою смугою.
А назустріч ішли з півдня козацькі байдаки з однією щоглою. Вітру не було, тому йшли байдаки на веслах. Козаки були голі по пояс і здавалися вилитими з бронзи. Вузлуваті, м'язисті руки наполягали на опачини, рівно й глибоко занурюючи їх у воду, і яскраво палали на сонці червою шлики їх шапок.
— Здорові були! — вигукнули запорожці, проїжджаючи повз рибалок.
— Здорові були й ви! — обізвалися хлопці, з'юрбившись на березі.
— Тю, та звідки ж ви такі білі та ніжні звалилися, наче вареники в сметані?! — розреготався один із козаків.
— Та з Києва. Шевські підмайстри, — не подумавши, гавкнув хтось.
— Ось воно що!.. Сидите по майстернях та й сонця не бачите? Що ж ви, на Січ тікаєте, чи так покозакувати?
— Рибалчимо, — незадоволено одрізав Савка.
— Ну й рибалчіть, а як закортить покуштувати волі, — рушайте до нас, — крикнув стерновий, наполягаючи на стерно.