— Мамо! Мамо, рятуйте! — волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м'язистою бронзовою шиєю. — Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo!
А безбородий євнух із баб'ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки...
Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків — до ка енярні, а невільників наче й не поменшало.
— Посол!.. Московський посол! — пробігло рядами.
І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум'яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці.
— Батюшка боярин! Милостивець! — зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки.
Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом.
— Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? — нахилився до нього боярин.
— Так, батюшка милостивец! Рязанские мы... Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печереким, стало быть, угодничкам.
— "В чepкacы", видать, удрал, а не на богомолье! — суворо урвав боярин. — Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать.
— Да, батюшка боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники... По обету, стало быть...
— Іч, падло! — не витримав один із козаків. — Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов — кляв своїх бояр та Московщину.
— З горя це він, — похмуро кинув Корж. — Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають.
— Батюшка боярин. Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, — надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака.
— Как звать? — уривчасто спитав боярин.
— Иваном крестили, Васильевым cыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть.
— Запиши, — наказав боярин дякові і рушив далі.
— Допоможи й нам, боярине, — раптом зупинив його Корж. — Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами.
— 3апамятовал, — щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. — Из каких будешь, человек добрый?
— Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік.
— Из войска князь Михайлы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, — раптом пожвавішав боярин. — Как же ето тебя, друг, угораздило? Ась?
— Хто ж його зна!.. Така доля... — гірко всміхнувся невільник. — Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому.
І додав; знизивши голос, щоб не почули татари:
— Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш. Боярин замислився. Викупити їх, на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ — знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин:
— Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярскoe — отпишу про тебя славному войску 3апорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то, уж тебя выкупят.
І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі.
— Бреше, собака, — зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. — Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає.
Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут ще різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки.
А торг ішов собі далі. Покупці мацали невільників, смикали на всі боки, вивертали повіки, відкривали роти, перелічували зуби. Жінок-робітниць змушували показувати м'язи, а вродливих дівчат м'яли, як курчат.
Капудан-баша турецьких галер походжав ринком, досвідченим оком приглядаючи собі веслярів. Це була найважча робота, і тільки м'язисті козаки та литовськi грабарі могли її здолати. Сафарові бранці впали йому в око. Двічі пройшов він повз них, із удаваною байдужістю дивлячись на всі боки, потім раптом спинився.
— Скільки десяток? — тикнув він у козаків.
— Двадцять п'ять тисяч аспрів, оборонче ісламу, — низько вклонився Сафар.
Козаки були варті цього, але хитрий баша. бажав заробити.
— Двадцять, — презирливо процідив він крізь зуби, рушаючи далі.
Сафар зрозумів, у чому річ.
— Двадцять три, — прошепотів він на вухо покупцеві, — а розписка на тридцять.
— Дорого, — похитав головою упертий турок, але, повернувшись, почав мацати козацькі м'язи, дивитися на їх зуби, вислухувати серце.
Дрімотно дзюрчав фонтан, спадаючи у водоймище потрійною цівкою. Ледве чутно шаруділи верхівками кипариси. Меддах [122] співав легенду про Едіге, а циганка Кайтмаза сновигала в юрбі, і нічого не минав її пильний вогняно-чорний погляд. Усім цікавилася вона і на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала, і зводила, і підшукувала для каффських гаремів найкращих бранок з Майдану Сліз.
Вона вже відвідала Омирів караван-сарай і досвідченим оком оцінила Горпину й Настю. І, не минаючи дрібних справ, шукала очима Гасана, царгородського євнуха, який щоосені приїздив до Каффи поповнювати падишахів сераль [123].
— Володарю! Насолодо Великого! — припала вона до його гладкої руки, прикрашеної коштовними перснями. — в караван-сараї Омировому переховується перлина, що потьмарить усіх одалісок [124] сералю, як сонце тьмарить місяць і східні зорі.
— Кожен будяк видається тобі трояндою, — презирливо всміхнувся євнух, огидливо витираючи руки після її слинявих губ.
— Присягаюся життям Аміне, моєї єдиної доньки. Я мало не осліпла від такої краси. І коли володар її побачить, він подарує бідній Кайтмазі цілу жменю золотих гасене [125].
— Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів [126], якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш.