Раптом щось тепле й кудлате притулилася до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином.
Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув:
— Бідна! Була вільна, як гірський птах, — і ось потрапила до людоловів, стала такаю ж нещасною, як і ми.
І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання... І за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим — ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житла, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілася вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь...
Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли, загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька.
Розвиднялося. Ніжними акварельними тонами переливалася далечінь, прозора й чиста після дощу. Пахло морем і південними травами. На листі блищала роса.
Змоклі й змерзлі, невільники грілися на ранковому сонці і ладналися для останнього переходу. Татари переодяглися в чисте і повеселішали, але важко було на серці у бранців.
Понуро ступав Корж, низько схиливши голову. Він не знав, де зникла Горпина, і думав, що більше ніколи не побачить її. Лутоха марно намагався його розважити. Про всяк випадок, земляки попрощалися на останній зупинці, присягаючись один одному при першій нагоді сповістити на батьківщину про свою долю і долю товариша і, в чому зможуть, допомагати один одному в неволі.
В далечині синіло море, ніжне й прозоре під світанковою імлою. Золотими порошинками запалювало сонце на хвилях перші іскри, і в усі сторони розбіглися по морю блакитні стежки, невідомі шляхи. Але невільники не милувалися з нього. Не раділи вони з пишної краси південної природи, ані з гір, ані з пахощів невідомих трав. Не веселив їх і кінець путі і близький відпочинок...
Дорога йшла баштанами і тютюновими плантаціями, потім пірнула в пишні виноградники і сади, повні персиків, слив, яблук і груш, потім знов вибігала на широкий простір — серед городів тa плантацій. І все ближче майоріли крізь зелень похмурі і присадкуваті каффські вежі по той бік затоки.
Каффа довгий час була генуезькою колонією. Року 1475 турки сплюндрували її, і з того часу вона втратила на деякий час свій колишній блиск і розкіш. Керував Каффою султанський намісник, так званий беглер-бей [119], три-бунчужний баша, якому скорялося, крім Каффи, все Південне узбережжя Криму, на гарматний постріл завширшки. В Каффі було багато вірмен, греків, турків, євреїв, італійців та караїмів. Кожен народ мав свої храми, але найпишніші були мусульманські мечеті з колишніх генуезьких церков, і серед них найкраща — Біюк-Джама з велетенською банею і двома мінаретами по тридцять п'ять обіймищ заввишки.
З північного заходу обмивало Каффу море широкою блакитною затокою. Зі сходу — замикав затоку мис Святого Іллі. З півдня обступали міцні відроги Яйли, а по той бік затоки — розкинувся північний степ, аж до Сиваша й Перекопа....
Каффа поділялася на три частини: фортецю, або цитадель, місто і передмістя. Фортецю збудували і зміцнили ще генуезці, оточивши її високими мурами з величезних кам'яних брил з дванадцятьма вежами й чотирма брамами. Вежі були чотирибокі, на два поверхи, з зубчастим карнизом між ними і таким же зубчастим верхом та кількома бійницями для гармат. Сухий рів оточував стіни не так для оборони, як щоб стікали в море гірські потоки після дощу. Місто було оточене такими ж мурами з вежами і брамами, а передмістя потопали в садах.
Каффський порт кипів кораблями. Стрункі венеціанські і далматські бригантини, англійські галіони й корвети, турецькі фелюки, галери та сандали, болгарські дуби й легкі вітрильники з Кавказу стояли всуміш із сірійськими, мальтійськими та кіпрськими столчаками. І той же вітер напинав жовтогарячі фрігійські й пурпурні генуезькі паруси, що й сніжно-білі крила іспанських фрегатів. Різномовна юрба заповняла порт, де пахтіло мускусом, виноградним вином, солоною рибою, ваніллю, смоленим канатом і фруктами.
Але головний товар тут були невільники. Звідси вивозили їх в усі порти Середземного моря, а потім гнали караванами до Персії, Індії та Аравії. На східних ринках українка цінувалася так само високо, як і черкешенка чи грузинка.
Перед каффською брамою невільників розподілили. Кожен купець відокремлював своїх бранців. Знов почався плач і лемент. Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощаючись із дочками й синами. Як підстрелені, билися жінки, відриваючись від чоловіків, але батіг работорговця підіймав їх із землі і гнав на невільницький ринок.
Сафар розрахував, що сьогодні ринок буде переповнений рабами і ціни на них дуже знизяться. Тому краще відвести свій ясир до брата й дати йому відпочити, а потім продати здорових людей і взяти за них дорожче.
Але караван-сарай був переповнений. Тут формувався величезний східний караван, що прямував до Варшави. Довелося зігнати невільників до кошари й поставити навколо них сторожу. Бранців розв'язали. Знов забили кількох баранів та недужого коня, знову закуріли вогнища. І в ту мить, коли замикали ворота кошари, примчав Сафар із Горпиною і Настею. Корж помітив їх, кинувся до воріт. Настя підвелася в стременах, крикнула щось, але голос її розтанув у гомоні юрби, в криках погоничів, в тупотінні коней і овець.
ЦЕХОВА СХОДКА
Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв.