— Чув — гостро урвав його пан. — Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.
Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:
— Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.
— Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, — відрізав Бжеський, не обертаючись.
Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.
— Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський.
— Начебто й усі, — відгукнувся дехто з юрби.
Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.
Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:
Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває,. пожалували...
Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.
...у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, — підкреслив Бжеський, підводячи пальця, — з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.
А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.
Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.
— Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.
Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.
— Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?
Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули... Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.
— Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.
І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.
— Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами.
— Не діждеш!
— Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!
— Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.
— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.
— Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!
— Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом.
І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.
Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.
— Пане! Вельможний пане!.. Ради бога... Ці звірі роздеруть нас на шматки.
Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.
— Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня.
Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.
— Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки.
— Ми теж були в Московському поході!..
— Під Кромами!
— Під Смоленськом!
— Під Москвою!
— І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.
— Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.
— Гірше!
— У нас теж є королівські грамоти!
— Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи!
Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:
— Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!
— Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут.
Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.
Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.
Бжеський знов підострожив коня.