Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ.
На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили — кіш — посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторони і на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю.
Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з'явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим'ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном.
Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим'яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами.
Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур'яну, розвели вогнище й варили куліш. Перший звільна помішував у казані, другий лежав на череві, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться перелякана комашня, потім перевернувся на бік і, засипаючи, припав ухом до землі. І миттю розплющилися його очі з подиву. Земля гула дрібним далеким гулом, наче десь в її надрах котилися ковані залізом вози.
На мить відняв він ухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо й спокійно, тільки булькав куліш у казані та цвірчали коники. Швидко скочив він на ноги, вибіг на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювався ковиль, пахтіло полином, дикою м'ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари, усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки, як промайнули в далечині сайгаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, прислухаючись, і знов мчали далі, мов невидима небезпека гналася за ними по п'ятах.
Козак знову припав вухом до землі. Сумніву не було: гула земля від тисяч кінських копит і далеке тупотіння повільно, але непереможно, наближалося, як громовиця.
— Панасе! Чуєш, Панасе! — схвильовано скочив він. — Татари гудуть!
— Брешеш! — неймовірно скрикнув той, що варив куліш, і, не доказавши, припав ухом до землі. — Чорт його зна, мо, й орда, — пробурмотів він, схопившись.
Похапцем рвонув він рискаль, нашвидку викопав глибоку вузьку ямку і покрив її бубоном, як резонатором. Мовчки лягли вони і притулили до бубона вуха.
Сумніву не було: підсилене резонатором тупотіння стало таке виразне, що не можна було гаяти ані хвилини. Одним махом Грицько видер з вогнища жмут запаленого бур'яну і метнувся на могилу, до сторожового сигналу.
Це була так звана фігура, піраміда з обсмолених діжок, набитих сухою травою і клоччям. Знизу стояло шість діжок, зв'язаних, як правильний шестикутник, з порожнім місцем для середньої, сьомої діжки; на цьому ряді стояв другий, вужчий, З п'яти діжок, на ньому — ще менший, з чотирьох, потім із трьох діжок, а зверху, впоперек верхньої діжки без дна, було приладнано поперечину з перекинутим через неї мотузком. На одному кінці мотузка було прив'язано камінь, що теліпався всередині фігури, на другому, зовнішньому, — личаний квач, вимочений у селітрі і прив'язаний до цвяха, вбитого в одну з нижчих діжок.
Грицько підніс до лика запалений жмут бур'яну. Лико спалахнуло, як смолоскип. Грицько відв'язав його від цвяха і випустив мотузок. Падаючи всередину фігури, камінь потягнув лико догори, і воно швидко перекинулося через поперечину, підпалюючи клоччя. За п'ять хвилин барила палали величезним вогнищем, і довгі пасма гycтoгo смоляного диму потяглися в повітрі чорним драконом.
Тим часом козаки осідлали коні і, забравши щонайцінніше, помчали до найближчих хуторів.
Сигнал помітили. За кілька хвилин друга така ж фігура спалахнула на північному заході, за нею — третя, ледве помітна на обрії, наче чорна хмаринка. Грицько з Панасом мчали просто степом, раз у раз сплигуючи з коней і припадаючи вухом до землі.
Земля гула від кінського тупотіння. Ширинський бей ішов у напад на Україну.
Жнива були в розпалі. Служниці та пахолки Повчанських мало що не жили в полі. Спали вони просто неба, варили обід у цегляній пічці край поля і від зорі до зорі жали, косили, в'язали важкі, золотаві снопи.
Бачачи, що наближається негода, Повчанський зранку почав возити снопи. Настя складала їх у клуні. Робота кипіла в її руках. Весела, розчервоніла, з заплутаними у волоссі остюками, працювала вона без перепочинку. І крізь прозору куряву, що димилася в сонячному промінні, летів із клуні її дзвінкий голос.
За рогом заскрипів погано змазаний віз: це старий Повчанський привіз снопи, і буркотливий, утомлений голос гукнув Настю:
— Годі, доню, пісні грати! Допоможи!
Настя спритно сковзнула вздовж колючих снопів, що пахтіли сонцем і степом, і вибігла з клуні. Поки батько тримав лякливого степового коня, вона розв'язала снопи і, опершись засмаглими руками в полудрабок, допомогла перекинути їх на туго втрамбовану землю.
— Не треба складати. Біжи до хати, мати кличе, — наказав Повчанський, коли перекинули й другий віз.
Він кинув коням оберемок сіна і пішов уперед. Старий був лютий і стурбований: напередодні надіслав він татар пасти коні в степу з суворим наказом повернутися додому вранці. І ось уже південь, а татар і не чути.