— Запалюйте дах, — лютував Потоцький, забувши про обережність. — Викуримо їх огнем. Смерть у вогні... Патер Юстовський може радіти. Всемогутнє полум'я довершить перемогу над схизмою.
— Діду Охріме, набивайте! — кричала пані Баличина, намацуючи дулом нову жертву.
— "А діти?" — раптом стиснулося серце.
Проте глибоке почуття підказувало: діти врятовані. Інакше кати-магнати привели б їх під вікна і замучили б їх під вікнами, замучили б перед материними очима.
Хлопчики справді щасливо дісталися дуба і заховалися в дуплі.
У садку був гострий передранковий холод. Згасали зорі. І вони дрижали від холоду й жаху, прислухаючись до стрілянини й вигуків сп'янілої шляхти.
Аж ось двері піддалися, і натовп розлютованих панів линув у них, давлячи й штовхаючи один одного. Тут зустрів їх Андрій із шаблею. Тісно було в сінях, але темрява допомагала йому. Він бачив панів на тлі заграви, а сам лишався невидимий.
Дзвеніли леза, розсипаючи іскри. Андрій добре фехтував. Недурно був він три роки Баличиним джурою дома і на Січі. Але сили були надто нерівні. І коли запалав дах від клуні, підпалений знадвору, і яскраве світло освітило сіни, він зрозумів, що порятунку немає. Дивний спокій охопив його, і сили неначе потроїлися. Треба було якнайдорожче продати їм своє життя. Три трупи на порозі заважали панам. Вони відтягли їх убік, і місце звільнилося.
— Застреліть його, як собаку, — люто гримав Потоцький.
Але важко було влучити крізь натовп, що ломився у двері. Пані Баличина стріляла то з одного вікна, то з другого, і панам здавалося, що в хаті засіло не менше як п'ять-шість стрільців.
— Запаліть дах з того боку, — вказав Потоцький на край будинку.
А в сінях точилася остання розпачлива боротьба. Кращий фехтувальник війська Потоцького поручик Манцевич бився на шаблях з Андрієм. Супротивники важко дихали, роблячи випади й відбиваючи їх.
— Піддавайся, хлопе... Живий не будеш, — хрипів Манцевич, роблячи новий випад.
— Піддавайся сам, собако, — відказував Андрій.
Як два хижаки, розійшлися вони на хвилину. Здавалося, що їх очі фосфоряться в темряві, запалені непримиренною зненавистю. І в цю мить Кособудський вистрілив із-за Манцевичевого плеча. Забитий одразу, Андрій незграбно майнув руками і важко звалився додолу.
— Хто просив пана втручатися? — з люттю обернувся Манцевич. — Я б і сам упорався з цим буйволом.
Кособудський знизав плечима й крикнув натовпові:
— Вперед! Пані сотникову візьміть живцем! Тепер не втече від мене ця брацлавська Юнона.
Відтягнувши Андрія, шляхта навалилася на двері світлиці. Зрозумівши, в чому річ, пані Баличина з дівчатами й Охрімом присунули до них важку скриню й кинулися в комору. Треба було тікати тим же шляхом, що й діти, але марні були всі зусилля пані Биличиної. Тільки п'ятнадцятирічна Марійка, худорлява, вузька в стегнах, вислизнула крізь віконце. Ані куховарка, ані інші дівчата, тим більше пані Баличина, не могли протиснутися в такий вузький отвір.
Дах палав. Золота цівка лизнула віконницю раз, другий, зазирнула в світлицю вогняним оком. Дим клубочився під стелею темною хмарою. Виїдало очі. Захоплювало дух.
Аж ось відпала віконниця бокового вікна, і до світлиці просунувся Кособудський. Пані Баличина підвела піcтоль, але дим роз'їдав їй очі, і цього разу вона не влучила. Кособудськйй скочив у кімнату і кинувся до неї.
— Ти програла, — прохрипів він, обдаючи її смородом винного перегару.
І схопив її поперек стану. Пані Баличина мовчки вихопила запоясник і всадила в спину Кособудського. Насилу виповзла вона з-під конаючого ворога і, задихаючись від диму, кинулася до вікна.
І тут милосердна куля урвала їй життя.
Недовго опирався старий Охрім із служницями. Куховарчиних дітей порубали, певні, що це Баличині хлопчики. 3гвалтовані дівчата лежали пов'язані під парканом, а палаюча стеля впала на Охрімову голову, коли він намагався витягти напівбожевільну від розпачу матір.
— Тепер до хлопів.
— На село! — наказав Потоцький, сідаючи на коня. Світало. Тихо курів погорілий хутір. Палали хати. Як обважнілий ясиром загін людоловів-татар, виїжджали на дорогу пани, женучи перед себе зв'язаних посполитих.
ШВЕЦЬ ОМЕЛЬКО
Виринув швець Омелько у Львові, де мав він сина, шевського майстра. Але не поталанило старому: десять років не бачив він сина й онуків, і виявилося, що син його і двоє хлопчиків загинули від холери два роки тому і залишилася сама вдова з маленькою Орисею. Вдова не зналася на шевстві і не пішла заміж за іншого майстра. Жила вона з городів, а напередодні свят пекла книші й бублики та продавала біля церкви.
Побачивши діда, вона гірко заплакала й довго не могла заспокоїтися.
— Ой діду-дідусю, чого ж ви раніш не прийшли, — схлипувала вона, витираючи фартухом очі. — Ви б мали майстерню, і не голодували б ми з бідною сиріткою.
— Та хто ж його знав, — бідкався дід. — Боже ж мій, боже, скільки лиха на світі. Не тужи, Мотре, якось проживемо. — Я чоботи, а ти — бублики. Виростимо Орисю, заміж віддамо за хорошу людину. Так, доню?
Орися тулилася до материних колін і злякано зводила на діда великі чорні очі.
Хоч Мотря й продала мало на ввесь Денисів інструмент, дід усе ж знайшов дві-три справні копили, ніж, молоток, обценьку та кілька добрих шматків шкіри. Разом із тим, що було в його торбинці, можна було якось робити.
Знайшлися й замовці. Небіжчик Денис був майстер чесний і хороший, і в пам'ять його кожен охоче давав роботу його батькові. А головне — старий брав дешевше за цехових, що мусили працювати за таксою.
Омелько підбадьорився, завів інструмент, полагодив хату, купив на зиму дров і потроху забув пана Бжеського та всі свої тривоги. Здавалося, майбутнє його забезпечене. Тільки Мотря коли-не-коли нагадувала старому:
— Пішли б ви, діду, до цехмістра, записалися б до цеху. Вони мусять вас прийняти як Денисового батька.
— Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт.
— Та воно так, але все ж певніше...
— Ну, добре, мовчи вже, — сердився старий і бурчав під ніс. Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати.
Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав: