УТІКАЧІ
Після вечері втомлені ляхи відразу почали вмощуватися на ночівлю під возами Данила Коржа. Юзик одразу міцно заснув. Заснули й обидва брати Крушинські, мовчазні й кремезні хлопи з вотчини пана Бжеського, але Владек та Стах довго зітхали, довго хрестили кістляві груди і щось шепотіли — чи то молитви, чи то гіркі скарги богові на свою гірку хлопську долю. Явір тихо шелестів над ними, і місячне сяйво ледве пробивалося крізь його пишний намет і де-не-де кропило землю й вози срібними дукатами.
Та не милувалися втікачі красою липневої ночі: майбутнє стояло перед ними непрониклою темною завісою, за якою ввижалося їм чимало лиха, злиднів і непереможних перешкод.
— Матка боска Ченстоховська, — зітхав Владек Зоблоцький. — Що тепер діяти? Мабуть, дійсно залишитися тут, на хуторі, як пропонує нам старий сотник? Але ж чи він дійсно нас візьме? Адже ж він двічі спитав, чи ми не хворі... бо ж хворий хлоп нікому не потрібний. Та й пан Бжеський, мабуть, кинеться нам навздогін, або тен клятий Янек Свенціцький пронюхає, куди подався Корж. Тоді — кінець. Скарають нас на горло, як скарали позаторік бідолашного Збишка та Єнджика...
І жахлива картина страти двох парубків з їхнього села так і постала перед його очима. Він ніби знов почув розпачливі зойки та голосіння напівбожевільних від горя матерів і побачив передсмертні корчі обох стратенців.
— Ні, козацька старшина все ж значно краща, — зітхнув він, вкриваючись якимсь дрантям. — І пахолки тутешні такі кремезні й гладкі, і до нас ставляться добре, хоч ми й ляхи... Завзяті вони: люблять волю... Та й хазяїн ніби теж людина хороша. Годує добре, не рахує кожної скибочки... — додав він, позіхаючи і вже зовсім заплющив очі, коли Стах раптом напівпідвівся і зашепотів йому на вухо:
— Так, треба тут залишитися. Якщо Бжеський надумає нас шукати, то шукатиме там, у нашому селі, бо ж у кожного за батьківщиною серце скемить... А тут добре жити. Земля родюча, і кожен сам собі — пан. Хату б збудувати та назавжди б загніздитися:
Сказав Стах — і раптом гострий біль голкою прохопив йому серце. Він згадав свою Ядзю, кохану і втрачену Ядзю...
Ще під різдво дозволив старий пан їм одружитися. Бучно і весело святкували своє весілля. Допіру повернулися з костьолу, сіли за стіл і випили першу чарку. Весело грала музика, скрипка та дві сопілки, веселий гомін та старовинні весільні пісні не вщухали. Раптом із дзвоном та, галасом зупинилися перед хатою сани молодого пана. Бундючно ввійшов він до хати з кількома підпанками, глянув на Ядзю, яка з низьким уклоном вже підносила йому, як почесному гостеві, повну чарку старого меду, і щось пошепки наказав своїм супутникам. Ті з реготом схопили Ядзю, накинули на неї чи то ковдру, чи то теплу конячу попону і потягли в сани. Стах не встиг отямитися, як Ядзю кинули в сани, панич стрибнув у них — і коні помчали, тільки снігова курява завихорилася за ними, блимаючи на низькому січневому сонці яскравими кришталевими іскрами...
Вночі Стах пробрався на фільварок, в безмовний парк, видерся на гіллястий дуб під вікнами молодого панича. Він бачив, як розпачливо відбивалася Ядзя від молодого розпусника, як пручалася й вигиналася в його обіймах впійманою рибкою. Не пам'ятаючи себе, вдерся він в палац, знайшов в лабіринті кімнат ту кляту спочивальню і вдарив молодого магната важким бронзовим канделябром. Почувши, як хруснули кістки під ударом, тікав у ніч крізь ліси ймиболота, хоч ніхто не гнався йому навздогін. До весни переховували його лісники, а з першим теплом рушив він на південь від села до села, ховався по лісах та болотах і, виснажений, слабий, десь на Дніпрі піддався обіцянкам шахрая-осадчого і пішов на "слободи" до Бжеського. На Сивері він трохи очуняв, підгодувався, але жив єдиною мрією — дістатися Січі і стати воякою-козаком. Кожну вільну хвилину ходив він до Коржа та інших сиверян, просив навчити його битися ша6лею, стріляти з мушкета й пістоля, і коли Юзик натякнув йому, що є надійні попутники, не вагаючись, зібрався в путь. Але не врахував він того, що півроку звірячого блукання по лісових хащах та болотах значно підкосили його сили, і тепер, опинившись на хуторі старого сотника, зрозумів, що до Січі йому не добратися, що треба тут перебути. І тільки жах, що Повчанський не візьме такого кволого хлопа, тепер обсипав його спину морозом.
А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами.
— Звідки ж ви будете? — спитав Максим старшого з утікачів.
— Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького.
— А я з-під Кам'янця, від Потоцького.
— Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? — здивувався Максим.
— Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш — скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині... І всі кленуть його вдень і вночі.
— А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, ніби про себе зауважив Тимко. — Два роки тому там ще"слободи" були.
— Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися "слободи", а в інших панів їх нещодавно оголошено. А є й місця, де панів зовсім немає і люди живуть. Земля там родюча. Жити б там та багатіти, коли б не ця чортова шляхта.
— Оце вірно, — зітхнув волинець. — Животієш, як худоба, навіть гірше, бо худобу принаймні годують, а хлопа ніхто не спитає, чи має він шматок хліба, чи ні.
Важке зітхання відповіло волинцеві: Терешко перевернувся збоку на бік і став чухати п'ятою порепану литку. Максим мовчки дивився на степову далечінь, де тьмяно курилася туманом срібна місячна ніч. З степу віяло розквітлими житами, волошками і гірко-пряними пахощами полину та тихо й тонко висвистували перепілки.
Волинець сів, обм'яв навколо себе сіно і заговорив, не дивлячись на парубків:
— Ось у нас, наприклад. Кажуть, ніби самі ляхи деруть шкуру з людей. Брехня це. Острозький з наших, батько його ще був православний, а жити в нього — не , дай боже нікому. Вимагає, собака, щоб кожен виорав йому по п'ять ланів засіву, вижав, змолотив та звіз урожай. Раніше ще можна було так-сяк упоратися, бо возили збіжжя "від села до села", а тепер наш пан надсилає збіжжя до Гданська або до Німеччини. Запрягай воли та вези. Іноді по три місяці не повертаєшся додому, баба, як за померлого, на часточку подає. Діти ростуть сирітками. Приїдеш додому і не знаєш, куди й кинутися. Поле стоїть неоране. Там завалилося, там шкода... Сиди без хліба, голодуй. Підеш до пана, а він вижене геть: "Це не моє діло. Докучай управителеві. Мені аби було вчасно зроблено та сплачено".