— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.
— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.
— Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. "Візьміть, — каже, — з собою; бо остогидло в панських попихачах".
— Так, так, проше пана, — захитав головою білявець. — Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати, Так я, проше пана, теж на волю захотів.
— Молодець, — похвалив Сагайдачний. — На Січі молодь теж потрібна.
— А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк?
— Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? — звернувся Сагайдачний ,до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю.
— Еге ж... Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На "слободи". Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали...
— Ну а тепер як буде? — підвів голову Повчанський.
— Та хто ж його зна!.. Побачимо.
— Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме.
Хлопці перезирнулися.
— Та... хто ж його зна... Подумаємо.
— А звісно, звісно... — заквапився Повчанський. — І горілка є, і ситі будете. Їж скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, — хитнув він у бік своїх пахолків.
— Та що ж, ми і так бачимо, — зніяковів парубок.
Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів:
— Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.
Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в'їдливо відповів:
— Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м'якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п'ють, як рідні сини.
Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.
Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.
Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.
У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.
Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.
— Настуню, — урвав ,він мовчання, — я говорив із твоїм батьком.
Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.
— Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.
— Нащо? — здивувалася вона.
— Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах.
— Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? — палко урвала його Настя.
І біль, і образа забриніли в її голосі.
— Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому — ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!
Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.
— А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо.
— В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.
— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі
— Галшка Гулевичівна, дружина маршалка [50] мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.
Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.
— Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний.
— А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді.
— Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.
Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.