— Данила?! Викупити?! — з мукою перепитав Нур'ялі. Горпина заридала несамовито, розпачливо.
— Пусти мене... Коли ти рибалчив, я до світанку гаптувала... Я гроші збирала на викуп... Він у кайданах, біля опачини... Ані підвестися, ані спочити... У холод, у вітер, у дощ... І рани від кайданів до кісток.
Нур'ялі мовчки заплющив очі, зосередився, начеб тому, щоб глибше відчути своє страждання... Потім тихо провів рукою по Горпининій голові і відповів з болем у , голосі.
— Іди, Горпіне моя люба. Ти вільна. [230] Нема на тобі інших пут від пут кохання. Роби те, що наказує тобі сумління... А я чекатиму на тебе день і ніч, тому що стала ти мені прикрасою життя, моєю зорею у темряві.
Горпина мовчки ридала.
— А як же буде з дитиною, джаним? Залиш мені мого сина, — заговорив Нур'ялі по хвилі. — Ми чекатимемо на тебе з Юсуфом.
Горпина підвелася, озирнулася, наче затямлюючи назавжди все, що оточувало її щодня, потім зирнула на Нур'ялі.
— Не знаю, що буде, — прошепотіла вона. — Сама не знаю... Я заблудила, Нур'ялі... Ось як у лісі вночі... Боязко, боляче мені, Нур'ялі... Ох, як боляче...
Сліз більше не було. Висохли вони, випиті внутрішнім жаром. Хитаючись, наблизилася Горпина до колиски, торкнулася дитини вустами і мовчки вийшла з саклі.
Як уві сні, спустилася вона стрімкою стежкою, як уві сні, сіла в ялик поруч з Шафіге...
Пливли повз них дзеркальні бухти, стрімкі зубчасті скелі, уламки колись проваленого у море вулкана. Розквітла Каффська затока жовтогарячими, білими і пурпуровими парусами... Загойдалися на якорях галери і шхуни, рибальські фелюки і бригантини. Легкою чайкою сковзнув між ними ялик і причалив у глибині затоки, втому місці, де рік тому стояв Нур'ялин човен, коли купили вони Горпину і принесли на ношах з незагоєною раною на нозі.
Ішла вона, як на страту, не знаючи, що робити і що казати. Зустріч із Данилом здавалася їй страшнішою від смерті. З жахом бачила Горпина, як все міцне, все тепле, що зв'язувало її колись з Коржем, вигоріло, розсипалося на попіл... І став він для неї не живою істотою, не чоловіком, а спогадом, безтілесною тінню людини, чия поява лякає, а не тішить. "Але ж це жива людина, що страждає і гине від невимовних мук", — умовляла сама себе Горпина, а серце тремтіло, здригалось від болю, пригадуючи Нур'ялі, скиміло від жалю до нього і сорому за ту муку, що завдала вона йому... Але ж Данило — справжній чоловік, Івасиків батько... Чи зрозуміє він, чи простить їй усе? І чи потрібне їй це прощення? Не зрозуміє Корж її муки. І що ж тоді? Піти з ним на волю? Гойдалися, тремтіли терези душі... І не знала Горпина, де кинуть її бурхливі хвилі сумнівів... Знала тільки, що стискається серце від невимовного жаху і болить, наче подерте на шматки орлячими пазурами.
ДВА ПОЛЮСИ
— Кипіла, хвилювалася Січ.
Голота збиралася купками по куренях, по вулицях, в шинках, на березі Дніпра і палко обмірковувала події. Розмови бриніли гнівно, збуджено й сміливо, але таємна тривога гризла душу мало не кожного молодика, бачачи, що ворожа сила простягає свої пазури аж до самого серця й передмур'я їх волі, але фальшивий сором заважав їм одверто висловити товаришам і свій таємний біль, і страх за майбутнє.
— Де це чувано, щоб аж на Січ лізла панська сила?! — обурено розмахував руками Тимко.
— Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.
— Руки короткі!
— А пруть, як людолови-ногайці.
— Людолови і є.
— Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.
Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.
— Слухай, батьку, — просто звернувся до нього Тимко, — треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.
Барабаш посміхнувся.
— Збирають, тільки погано, — зирнув він у бік Тимка. — З такою жменькою їм тільки горобців лякати.
— Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?
— На Базавлук накинуться, чи що?!
— По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?
— Та тебе першого тоді посадять на палю.
Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.
— Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, — відповів він нарешті.
Нетяги мовчки витріщили очі.
— Так, кажу, доведеться, — повторив Барабаш, вибиваючи люльку. — Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.
Нетяги перезирнулися.
— А хто ж це? Свиридович, чи що? — спитав один із них по хвилі.
— І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.
— Оце так, — підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки — Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. — Справжні пани, щоб їм луснути!
— Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, — додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.
І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.
— Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? — недовірливо спитав він.
— Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.
— Оце так! — підхопили нетяги. —Здорово, Барабашику! — Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.
Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.
— Так що ж, на твою думку, нам робити? — спитав Бородавка.
— Що робити? — перепитав він. — Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.
— Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!
— Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, — підштовхнув Тимка Бородавка.
— Стійте, бісові діти! — спинив їх Барабаш, — Хіба ж так можна? Сьогодні — субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра — Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.