І, зціпивши зуби, мовчав Сагайдачний, очікуючи якогось випадку, мало не чуда. І тільки уникав людей, ховав від них своє горе...
— Зажурився наш батько, — говорили проміж себе козаки, хитаючи головами.
— А може, заслаб? — припускав дехто.
— Е, ні, панове. Не така він людина, щоб з хворобою панькатися. Але погано, коли людина мовчить і замислюється: або задумала вона темне діло, або смерть свою чує — ось що!
Погомоніли про це козаки та й забули. Інше хвилювало Січ: уже другий тиждень не приходило до Базавлуку жодного каравану, жодної чумацької валки — і бозна-звідки поповзли чутки, ніби коронний гетьман перехоплює все, що везуть на Січ.
Чутки були правдиві. Магнати та заможніша шляхта вимагали від старого гетьмана вжити суворих заходів, щоб приборкати козацьке свавілля. По соймиках тільки й мови було про те, що треба виконати постанови житомирської комісії, і на адресу Жолкевського лунали образливі й різкі промови.
Жолкевський довго барився, розуміючи, що кілька сотень чоловік кварцяного війська нічого не вдіє проти сорока тисяч запорожців, і, замість походу, звернувся з відозвою до панства Київського, Волинського та Брацлавського воєводства, просячи підтримати й дати військову допомогу.
Кожен магнат мав тоді власне військо — полки кінноти, піхоти і навіть гармати, але магнати принципово не бажали скорятися наказам коронного гетьмана. Почекавши ще трохи, Жолкевський видав наказ, яким забороняв під страхом смерті надвозити або продавати Запорозькому війську будь-яку живність чи харч. Але кожен пан волів краще корисно торгувати з Січчю, і наказ старого гетьмана залишився мертвою літерою.
Тоді Жолкевський надумав діяти на свій страх.
Він розкинув по всіх шляхах невеличкі загони, наказавши їм перехоплювати й вертати всіх, хто їхав до Базавлуку. Захвилювалася Січ. Це било по кишенях і рибальські тафи, і чумаків, і мало не кожного козака. На березі біля порона юрбилися козаки, виглядаючи, чи не з'являться в далечині чумацькі мажі або двогорбі верблюди вірменських купців. За їх розрахунком, минули вже всі строки, і сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ. Але порони ніби приросли до татарського берега, марно чекаючи на приїжджих.
— Ану, панове, що там курить? Здається, хтось мчить конем учвал? — стріпнувся Гнат Танцюра, дивлячись у кулак.
— Справді, — відгукнувся хтось, помітивши самотнього вершника біля порона. — Хто б це міг бути?
— Під'їде — побачимо.
Порон повільно наближався, розбиваючи сонне скло води. Тихий і широкий був тут Дніпро. Втомився він ревти, клекотіти, розриваючи свої піняві груди об скелясті зуби порогів. Втомився борсатися з безсилою люттю і тихо, плавко та рівно обтікав острови, ясний і лагідний, як небо після громовиці.
— Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, — вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.
— Крутиться, — підморгнув один із рибалок. — Недурно Танцюрою прозвали.
~ Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, — байдуже почухався другий.
Порон повільно наблизився до Базавлуку і м'яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.
Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його-запалих засмаглих щоках.
— Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, — напівголосно переговорювалися козаки.
— Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.
— А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.
— Та й коня захопив не про своє дрантя.
— А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.
Корж обережно звів коня на землю і зупинився. Він увесь тремтів від хвилювання. Нарешті він серед своїх, у безпеці, на волі. Мовчки оглядався він, як мрець, що вийшов з могили, або помилуваний стратенець. Переводив очі з козака на козака і відчував, ніби в горлі стоїть якась кулька й не дає сказати слова.
— А де чумаки з сіллю? — налетів на нього Танцюра, наче Корж мусив знати про них.
— Не чекай, братику: жовніри перехопили в Гадючій Балці та й повернули назад, — відповів поронщик за Коржа.
— Та що він бреше, сучий син!
— Кия йому в горло за такі новини!
— Які жовніри? — посипалися вигуки й запитання. Але Танцюра не міг заспокоїтися.
— Звідки ти чув про жовнірів? — розштовхав він нетягу і звернувся до Коржа.
— Бачив... Їхав із ними... Підібрали мене чумаки напівмертвого... З неволі я втік, — ледве вимовив Корж.
— З неволі?
Козаки розступилися, дали йому дорогу. Хтось узяв коня, інші підхопили Коржа під пахви.
— Іди, іди, братику. Поїж, відпочинь, — говорили вони наввипередки.
— Та це ж Корж з Переяславського куреня! – ойкнув один із рибалок.
— Їй-бо, він!
А Танцюра згріб його в обійми й довго м'яв, як ведмідь, притискаючи до свого гарячого м'якого черева. — Пусти, братику. Знесилів я. Де наш батько? – стиха промовив Корж, хитаючись.
— Не сердься, братику. Зараз покажемо. І коня твого нагодуємо. Не турбуйся за нього.
І весь натовп повів Коржа положистим схилом на Січ.
В сотий раз перечитував Сагайдачний бояринову грамоту. Він знав її напам'ять, але не знав, що вдіяти. Виступ Жолкевського відібрав у нього останню надію зрушити козаків у морський похід, бо вся Січ, від старшини до голоти, кипіла бажанням порахуватися з панством. Щохвилини міг він почути литавровий бій, заклик на раду.
— Де подівся той чортів кобзар Карпо? Тепер він відшукав би Настю, — скрипів зубами Сагайдачний, ходячи з кутка в куток.
Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.
— Що треба? — незадоволено спитав він.
— Здорово був, батьку! — ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:
— А Настя?
Похнюпився Корж.
— Там, батьку... В неволі. Разом із Горпиною...
У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.
— Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось... Так де, кажеш ти, зараз Горпина?
А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві: