— Та чого ти боїшся? — здивувалася Горпина. — Світ від цього не провалиться. Ось і зараз: поскидали жінки фередже — і нічого не сталося.
І, помітивши стрункого улема в строкатому халаті і завивалі, підштовхнула до нього Шафігє.
— Ефенді, — тремтячим голосом заговорила Шафіге. — Допоможи нам в нашому лихові.
Улем від несподіванки спинився. Жінка. І перша звернулася до нього.
— Що тобі треба? — суворо спитав він. — Хто дозволив тобі порушувати адат. [214]
— Лихо! Яничари забрали мого єдиного хлопчика, — простогнала Шафіге. — Не жени мене, господарю, навчи, як його врятувати.
— У тебе, жінко, є чоловік, щоб клопотатися. Іди додому! — обурено урвав улем.
Шафіге мовчки відступила. Вона стільки хотіла сказати, стільки передумала, і ось все забулося, переплуталося в голові, зв'язало руки, ноги, язик...
Але Горпина не мовчала. Кров кинулася їй в голову, і вона виступила наперед, свердлячи улема обуреним поглядом.
— Не кричи, господарю, — твердо урвала вона. — Вона до тебе не з жартами. Це Шафіге, Нур'ялина сестра. Чоловік її зараз у Халіля, отже, нема кому заступитися за Меметку, а яничари забрали його до Каффи.
— Так що ж я можу зробити? — знизав плечима улем.
— А ти подумай. Ми до тебе по пораду прийшли, — спокійніше відказала Горпина. — Кажуть, що ти, ефенді, людина вчена і добре розумієшся на законах. До кого ж іти, як не до таких, — підсолодила вона свої гострі слова. — Чи то правда, що в яничари беруть тільки християнських дітей?
— Правда, але що з того?
Горпина переможно зирнула в бік Шафіге і казала далі:
— Я ж одразу зрозуміла, що Меметку взято незаконно. Отже, треба скаржитися, треба клопотатися, щоб віддали його батькам.
Улем здивовано мовчав. Уперше за своє життя бачив він, щоб рабиня добивалася права. Але ж вона міркує вірно, навіть розумно, як чоловік. І, посміхнувшись власним думкам, тому що правовірні ставляться до жінок, як до нижчих істот, позбавлених справжнього розуму і душі, заговорив він більш з цікавості, ніж від бажання допомогти їм:
— Знання і добрий розум підказують нам, жінко, що треба і можна боротися проти кожного незаконного вчинку, доводячи за шаріатом [215] своє право. Але важко сліпому міркувати про кольори та відтінки. А в даному разі ми сліпі, бо нам невідомо, на що послався ага, забираючи наших рекрутів і дітей.
— Він показував кeт-хyдi пергамент з великою синьою печаткою, — вхопилася Горлина за соломинку.
— Пергамент з печаткою? Я чув про нього, але Бекир людина неписьменна і не розуміється на таких справах... На жаль, ніхто з улемів не бачив того пергамента і не читав його. А доводити неправдивість того, що нам невідоме, таке ж безглуздя, як сперечатися, якого кольору вітер, що роздмухує фередже твоєї супутниці... Принеси мені той наказ. Тоді дам тобі добру пораду.
Шафіге й руки впали....
Кінець... Урвалася остання надія... Улем уже рушив далі, але, помітивши, як важко зітхнула Шафіге, спинився і додав м'якше тепліше:
— Ось що. Замість боротися проти сильних своїми слабими жіночими руками, ідіть до Каффи, купіть на невільницькому ринку хлопчика — такого ж віку, як ваш Мемет і запропонуйте його азі замість Мемета. Це буде надійніше. А разом подаруйте йому щось коштовне. Тоді він згодиться, — додав він, рушаючи до мечеті.
— Щось коштовне...
Тихий стогін вирвався з вуст Шафіге. Вони ж такі бідні. А Гусейн-ага не удовольниться кошиком риби. О, коли б Ахмет був вдома!.. Як повезли вони з Нур'ялі Халілеві виноград — так і немає їх з самого ранку. Певно, Халіль знов примусив їх, щоб одробляли за землю. О, цей Халіль!.. Всього йому мало. Завжди вимагає він від бідних людей або зайвої толоки, або різних послуг... І де ж його взяти грошей на хлопчика: такий, як Меметка, коштує щось вісім-десять гaceнe. І як відшукати агу в бучній і різномовній Каффі, де буває вона раз на рік?!
Горпина мовчала. Замкнулась, відокремилась від усього і думала про щось своє, зціпивши зуби. "Купити хлопчика такого ж віку". Якого? Де? Там, на Майдані Сліз, на невільницькому ринку? Який жах, яка підлотність! Невже ж Шафіге на це згодиться? Невже не можна врятувати Меметку якось інакше? Мабуть, просто дати Гусейнові хабара. Недурно вони спочатку захопили всіх, а потім відпустили багатих: і онуків Бекирових, і небожат мулли, і сина крамаря Юноса... Відкупилися.
Давно зник улем під склепінням мечеті. Сутеніло, а Шафіге, тихенько схлипуючи, смикала Горпину за рукав.
— Як ти гадаєш, джаним? Що ж нам робити?
— Хай йому трясця, цьому улемові! Підемо вранці до Каффи. Продамо твої і мої іджіари і дамо Гусейнові хабара. Але спочатку зайдемо до Олени з Панасом. Вони краще вигадають, ніж цей улем, — отямилася Горпина, швидко простуючи додому. — Іди лягай спати, серце! Вдосвіта вирушимо.
ЩОБ НЕ ГИНУЛИ МАРНО ЧОВНИ
За часів Сагайдачного Січ була розташована при "Чортомлицькому Дніприщі", — на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним вогнем Запорозького війська.
Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби. Тут же закидали вони неводи й ловили рибу. Сотнями барил курили вони її, солили, в'ялили або маринували, — ось чому брак солі загрожував чималими збитками не тільки старшині, але й сіромі, яку наймала старшина на свої човни за частину улову.
Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони — по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.