По обіді розпочали церемонію.
З наказу серчешме майдан звільнили від їдців і вкрили килимами. Нахип сів посередині на місці, що належало самому Магометові, а з боків його, замість померлих пірів, розташувалися уста-баші цехів.
І кожен уста-баші зайняв місце, що-належало пірові його ремісництва.
Тоді серчешме підійшов до нахіпа і, низько вклонившись, спитав:
— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?
Нахип мовчки хитнув головою. Тоді серчешме підступив до тих, хто приймає реван, і, виладнавши їх по двоє, наказав їм покласти руки на тім'я, потім обернувся до нахипа, став поруч старшого підма'йстра, взяв його за ліве вухо і почав голосно читати молитву пірам, благаючи благословення всім, що приймають реван.
Горпині стало ніяково.
— Ходім звідси, — прошепотіла вона. — Гріх дивитися, як моляться бусурмани.
Але Олена тихенько засміялася, лукаво виблискуючи карими очима в прорізі фередже.
— Не бійся, серденько. Іслам не реп'ях, до запаски не причепиться. А хіба не цікаво дивитися, як вони виставляють?
— Оце вони зараз перетворюються на майстрів? — допитувалася Горпина.
— Ще ні! Він ще спочатку надере їм вуха та ще і по шиях надає, — тихенько посміхалася Олена. — Я вже бачила, як воно робиться. Адже ж і мій Панас приймав реван чотири роки тому.
— Панас?! — жахнулася Горпина. — І молився разом із мусульманами, і бусурманські попи благословляли його?!
— А що в нього відпало? І чортяці вклонишся, аби не визискували. Он, дивись, той чорнявий скраю. Це грек, православний, а теж приймає peван. А той худорлявий поруч Нур'ялі — вірменин.
Горпина з жахом дивилася на Олену. Обусурманилася зовсім жінка. 3 першим-ліпшим татарином розмовляє, як із рідним.
А Олена продовжувала, ніби читаючи в її думках:
-Ти молодша за мене тільки на пять років, а така ще дитина. Нічого не навчило тебе життя. Справа не у вірі: гріх убивати, красти, шахраювати... А це... Та я з твоїм Нур'ялі швидше порозуміюся, ніж із нашим паном. Хіба наша шляхта пустить мене до себе на поріг? Допоможе в лихові? Або перший-ліпший з нашої статечної стapшини? Та здохни йому людина під ворітьми — він і оком не поведе. А хто тебе пожалів? Нур'ялі. А чому? Та тому, що він сам бідний і чуже лихо йому зрозуміліше.
Горпина мовчала. Боязко було вірити Олениним словам, що розбивали щось заповітне, всмоктане з материним молоком і принесене з далекої рідної землі. А все рідне — таке близьке, таке дороге... І боляче було чути, як просто й легко руйнує Олена звичайні перегорожі і закони буття. Хороша вона людина — чула, сердечна, легко з нею, ніби сто років знаєш її, а все ж таки гріх сміятися й глузувати з таких речей.
А реван відбувався за старовинним складним ритуалом.
Серчешме урочисто читав молитву і раптом ступив наперед, потягнувши з собою головного підмайстра. І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.
Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.
Після третього кроку серчешме низько вклонився нахипові і вдруге спитав його:
— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?
І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.
Підмайстри не рухалися: наче скам'яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім'я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв'язав вузлом кінці.
— Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених не замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, — пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахипові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.
Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме — сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.
Тим часом серчешме розв'язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортаву хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.
Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.
Залишалася остання дія — розв'язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв'язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушіві, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.
Під урочистий марш повернулися молоді майстри до головного намету. Розпочалася вечеря. Радісні й безжурні, знищували вони смачний пілав та шашлик, зголоднівши на свіжому повітрі.
Сутеніло. Підмайстри розвішали на дротах барвисті ліхтарики. Здавалося, ніби в таємничій гущавині лісу розквітли величезні вогняні квіти.
Короткі присмерки на півдні. За півгодини чорна ніч розкинулася над землею. Низько і ясно горіли зорі, ніби заплутавшись у гіллястих буках. І так само яскраво горіли блищики на галявинах. У лісі квітли дикі орхідеї, аромати їх зливалися з подихом лаврів та кипарисів, з теребінтами, горіховим листям, полином та гірськими травами в якийсь дивний, гострий і пряний букет.
І дзюрчали струнки і нічні цвіркуни сотнями, тисячами бубонців, підвішених до гіллястих дерев.
Усю ніч не вщухала музика. Танці чергувалися із співами та розмовами. Золотими кущами палали на галявинах вогнища. Над ними кружляли величезні нічні метелики. Хтось витягнув тулуб-зурну, заспівав чабанських пісень, звучних, як гірські струмки з-під снігу, і чистих та прозорих, як льодові цівки гірських джерел.