Ось чому порада старого Карпа так схвилювала Сагайдачного.
— Допоможіть, дідусю, — благав він, — а я вже нічого не пошкодую для вас, аби врятувати бідну сирітку.
— Як не допомогти? Допоможемо, — хитав кобзар сивим оселедцем, наче жмутом ковилю. — І в мене, старого, за нею серце ниє. Така ж вона хороша та привітна. Все мене зa походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала.
— Якщо ви її знайдете, — нічого не пошкодую для вашого цеху.
— Оце ти добре вигадав, — зрадів старий. — Не жалкуй на старих та слабих. Є ще богу дякувати — добрі люди, той в тeстaментi нам грунту відпише, той млинок. А той щотижня присилає нам всякого припасу: і борошна, і крупи, і сала старцям на обід. Так і живемо. Хто зовсім слабий — на печі лежить, а хто здоровий — співає пісень та попідвіконню ходить.
Приїхавши до Києва, Сагайдачний кинувся до старечого цеху, і кобзарі, як один, відгукнулися па горе того, про кого складали й співали чимало дум.
Отаман посадив Сагайдачного на покуті і почав докладно розпитувати, як скоїлося лихо, де був хутір Повчанських, як кого з них звуть і які в кожного прикмети. Сагайдачний відповідав докладно й мальовничо, як може відповідати тільки людина спостережлива, з гострим оком і живою уявою.
— Тільки пам'ятайте, панове, — повторював отаман, — не говоріть, що панна Hacтя родичка пана гетьмана, бо чортова татарва такий викуп заломить, що й сам Печерський монастир не зможе його сплатити.
— Та добре, батьку, знаємо, — гули стapцi.
І знов перепитували:
— Так, кажеш, в Насті цяточка на щоці, наче мушка сидить біля вуст?
— Так, так. А в Коржа шрам від шаблі впоперек лівої брови та бородавка за вухом, наче родзинка.
Сагайдачний, захоплюючись, давав їм нові й нові прикмети. І кобзарі ловили їх і перепитували, щоб не сплутати та не забути чогось.
Після Миколи, відпочивши й розважившись, розійшлися вони в різні сторони — до Перекопа і Кизи-Кермена, до Хотина та Аслан-города, щоб звідти пірнути в таємний мусульманський світ, несячи невільникам радість і волю.
І в кожного були зашиті в торбі золоті турецькі піястри, дукати і гасене, а пам'ять цупко берегла прикмети бранки, так яскраво змальовані Сагайдачним.
Минув місяць — і на невільницьких ринках у Гезлеві й Каффі, в Сінопі й Трапезунді загули українські ліри, задзвеніли струни бандур. І невидючі або одноокі співці спритно розпитували циган, кафеджі [177] та служників із караван-сараїв, чи не бачили вони красуню бранку чи то козака з розрубаною бровою і чорним, як дьоготь, оселедцем, але ні частування, ні подарунки не дали їм жодних звісток. Настя з Коржем і Горпиною зникли, як камінець, кинутий у море з високої скелі.
Пригнічений думками і довгим очікуванням, Сагайдачний знов пірнув у справи. Справа з братством налагодилася, хоч патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії [178]. Довелося скоритись, сподіваючись на краще майбутнє. А втім, потішав приплив братчиків і те захоплення, яким запалали не тільки кияни, але й усе воєводство.
Був ясний зимовий день. Дахи вкрилися пухкими снігами, наче шкурами білих ведмедів, припорошених сріблом. Сині тіні тяглися заметами, і над кожним житлом здіймалися стовпами перлові димки. Мороз пощипував щоки. Ішли небом хмарки пружними грудками піни, і дзвінке зимове повітря гуло від важкого дзвону.
Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих повopотaх, мчали сани з різьбленимис пинками й строкатими килимами. Це кияни збиралися на свято відкриття братства. Тільки чорні ряси ченців різко вирізьблювалися на тлі барвистого натовпу, як чорні галки й борони на чистому пухкому снiгy.
Тісно й бучно було в братському домі. Тільки закінчилася урочиста відправа. В повітрі ще пахло нерозвіяним ладаном, восковими свічками і невловимим ароматом тління, яким завжди віддають церковні ризи. Іов Борецький стояв за столом і повільно й гучно вичитував братський статут. Братчики слухали мовчки, уважно, іноді стримано кахикали або зітхали.
Сагайдачний сидів поруч Галшки Гулевичівни, залишивши біля себе вільне місце.
— А це для кого? — спитав Іов Борецький, зирнувши на вільне крісло.
— Для кира Єлисея. Не знаю, чому він запізнюється, — відповів Сагайдачний.
Борецький загадково всміхнувся.
— Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовій справі.
Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від'їзд Плетенецькоrо неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські [179] рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?
Нюх підказував Сагайдачному, що зроблено це навмисне, хоч Плетенецький чимало допоміг в організації братської школи. Але після відкриття школи запал його раптом ущух, ніби він вважав свою роль закінченою. А мабуть, прокинулося в ньому вороже почуття до братства, хоч як би не пом'якшували братчики свого статуту.
Тим часом Борецький дочитував статут. Братчики заворушилися, стримано перешіптуючись і кахикаючи.
— Що ж, панове, — підвівся Ісайя Копинський. — Статут нібито хороший. Написано його на кшталт львівського, з дрібними додатками та змінами, але один розум — добре, а багато — ще краще. Може, хто з вас щось додасть? Справа серйозна: треба все обміркувати докладно, бо статут пишеться на довгі роки.
Братчики мовчали. Важко було незвиклим людям орієнтуватися в складному статуті й помітити його хиби.
— А чому там не сказано, що ми мусимо боротися з магнатами і шляхтою всіма силами, навіть огнем і мечем? — зірвався з місця Балика. — Це ж чернецький статут, а не козацький.
— Заспокойся, друже, і вислухай, — зупинив його Сагайдачний, — коли б ми вписали до статуту такі речі, — королівська влада мала б підстави вважати нас за бунтівників. Такі речі не пишуть, а робити їх, якщо мирні заходи нічого не вдіють, можна завжди. Ми, мовляв, не винні. Ми діяли по закону, але терпець увірвався... Не можна давати ворогові речового доказу до рук. Він миттю розігнав би нас, і вийшло б, що ми самі полізли в зашморг на радість єзуїтам та уніатам.
— Оце справді! — загули козаки. — Мовчав би краще, Балико, бо тобі тільки б проти Потоцького вийти.