ФУНДУШ ГАЛШКИ ГУЛЕВИЧІВНИ
Плетенецький енергійно взявся до нової справи. Відколи об'явилися в Києві єзуїти, між ними й православним духовенством мусила розпочатися вперта боротьба за вплив на молодь, тобто за майбутнього заможного парафіянина, і енергійний кир Єлисей не міг бути байдужим спостерігачем того, як магнатські та купецькі діти переходять до ворожого табору.
Він викликав Іова Борецького, вченого класика, земляка й приятеля Сагайдачного, що довгий час стояв на чолі львівської школи; Памву Беринду — друкаря і автора першого українського словника; Тараса Земку, Лаврентія Зізанія — автора найкращої руської граматики — і багатьох інших учених, друкарів та дидасколів, що мали стати оздобою київської школи.
А коли прибула з Стрятина друкарня Балабанів, він так захопився нею, що сам розпаковував скрині з друкарським приладдям, розташовував преси, складальні каси, сортував шрифти й кліше.
Тут, у майбутній друкарні, зібралися вчені й ченці, і серед соломи та розкритих скринь точилися палкі розмови про те, що і як друкувати. Переглядали рукописи, обмірковували їх, переглядали і виправляли. Писали полемічні твори та політичні памфлети. Допізна тривали їх розмови.
За тих часів братство завжди гуртувалося навколо монастиря чи то церкви, що була його центром і осередком. Тому й доводилося чекати на патріарше благословення, щоб утворити монастир, не підлеглий місцевому митрополитові. Але минали дні, а очікувана відповідь не приходила.
Настала осінь. Час було думати про школу. Галшка Гулевичівна нервувалася. Вона давно відмовила патеру Алоїзію і тримала Михайлика вдома. Хлопчик вештався по покоях або по саду, нудився, не знав, що робити, вередував і теж знервувався вкрай. А Галшка жахалася нових затримок, бачачи, як йому нудно й тоскно в зачині.
— Так і збожеволіти можна, — зітхала вона, стискаючи скроні, ніби від важкої мігрені.
— Чи не відкрити нам негайно школу? — якось запропонував Сагайдачний, бачачи й розуміючи її тривогу. — Патріарх нам не відмовить. Це тільки справа часу. А братство улаштуємо згодом.
Була золота осінь, пишна й промениста, як завжди в Києві. Клени й каштани відсвічували бронзою. А сонячне проміння, просочуючись крізь листя, ставало золоте, сліпило й п'янило, як вино. Тонкими пасмами шовку плавало павутиння повітрям. Заплавні луки відсвічували бузком, і далекий обрій підкреслював небо холодною синьою смугою. І що вище підіймався узгір'ям ридван пана Лозка з дружиною, то більше відчувався запах осіннього листуй винних пахощів плодових садів.
У замку було надзвичайно бучно й людно. Панство з'їжджалося на рочки з дружинами й челядниками, із свідками й приятелями. Вони юрбилися біля судової ізби, і їх пишний строкатий одяг був такий же яскраво-барвистий, як осіннє листя, як різьблена тінь на піску.
Поява Галшки Гулевичівни з хворим чоловіком вразила всіх. — З ким вона позиватиметься? — допитувалися пани, охочі до чуток і сенсацій.
— Певно, з митрополитом Рутським за свій наїзд на митрополитові грунти, — кинув хтось із юрби.
І чутка про цікавий процес миттю оббігла замок. І всі повірили щойно народженій новині, навіть той, хто перший висловив свій здогад.
Галшка потрапила до суду підчас перерви. Суддя Ян Аксак, стрункий, високий літній пан, із сніжно-білою сивиною і орлячим носом, збирався розпочати засідання, коли помітив Галшку, яка урочисто наближалася до судової естради. Як вихований по-двірському пан, він рушив їй назустріч і спитав, припавши до випещених пальців пані Лозкової і пересипаючи свою мову польськими й латинськими словами:
— Вітаю ясновельможному пані. Чим мам гонop служити?
— Я бажаю записати до земських книг свій дарчий лист і дуже просила б пана суддю не затримувати нас, бо мій дружина зовсім хворий.
— Ну, звісно, пані. До ваших послуг. Мам гонop запросити вас до судового столу. Книги зараз принесуть. Я сподіваюся, що пані має свідків? — О так, пане, — всміхнулася Галшка. — Не тільки cвiдкiв, але й готовий дар чий лист. Вам тільки доведеться вписати його до книг.
Аксак узяв пергамент із Галщиних рук і жестом запросив її сісти у крісло біля судейського столу. В юрбі пробіг шепіт. Усі гадали, що доведеться прослухати цікавий процес, — і раптом якийсь дарчий лист... Але коли в дверях з'явилася група ченців у високих чорних каптурах, підтримуючи під пахви старезного й слабого пана Лозка, пригасла цікавість прокинулася з новою силою.
Тим часом суддя, підсудок і возний уважно прочитали дарчий лист, перевіряючи всі формальності, й передали його писареві. Той сів край столу і почав швидко й старанно писати, а публіка перешіптувалася, розглядаючи Галщин одяг, її зовнішність, її стapoгo чоловіка, свідків і монахів.
— Ото чорні ворони, — глузливо зауважив один із шляхтичів, показуючи на дидасколів.
— Так, пане. До тoгo ж, вороння завжди летить туди, де смердить мертвяком, — підморгнув один із них на стаpoгo Лозка.
— Так. Незабаром у Києві буде ще одна вродлива вдова. Рекомендую її увазі шановного панства.
— Маю сумнів, щоб панство мало успіх. Чорне вороння виклює кожному очі, хто наважиться на її здобич.
— А цікаво, хто кому дарує: чи то він їй за вірне подружжя, чи то вона йому за маршалківство.
— Вона йому?! — розреготалися панки. — Такій руїні? В домовину забрати з собою її подарунок?
— Як відчіпне, щоб дав він їй спокій, бо для вродливої жінки це не чоловік, а жорнов на шиї.
— О, певно! Він міг би бути їй дідом. А що, панове, коли це зовсім не дарчий лист, а вона з ним розлучається?
Але писар припинив балачки. Він поклав перо, підвівся з місця і передав судді дарчий лист і книгу, до якої вписували не тільки судові вироки, але й різні акти, дарчі, тестаменти, угоди та інші документи, складені між приватними особами.
Гамір ущух. Юрба посунула ближче. Кожному було цікаво довідатися, що то собі задумали Лозки. Суддя взяв книгу і прочитав голосно:
Року від божого народження 1615, жовтня 15 дня.
На рочках судових земських, на завтра від дня святого Михайла, свята Римського розпочатих, перед нами, Яном Аксаком, суддею Київським, Петром Златопольським підсудком, і врядниками Київськими, ставши на суді очевисто, уроджона її мосць пані Галшка Гулевичівна, малжонка Стефановая Лозчина, Маршалкова Мозирська з притомністю і дозволом речевого малжонка свого, сознала ведлуг добровольного запису і за підписом і печатками людей зацних, — дала і записала, будучи на тілі і умислі здорова, на вічні времена добре своє власне дідичноє, себто двор з плацом і будинками в місті Києві, на вулиці, що йде від ринку до Дніпра, на монастир ставропігії патріаршої гуртожитку за чином Василя Великого, а також на школу дітям шляхетським і міщанським і на гостиницю мандрівників духовних віри грецької, про що щирим тим записом її милость о себе обмовляє і перед нами, судом, ставши і запис поклавши, усним і добровольним визнанням своїм ствердила і просила, аби приняли-сьмо його і до книг земських Київських записали.