Одинець і полковники поцілувались з господарем і піднялися разом з ним до христової палати [285]. Пам'ятаючи московський звичай, старшина спочатку перехрестилася на покуття, де мінилися барвисті вогники лампад, потім знов вклонилася господареві.
— Садитесь, пан Одинец, и вы, паны полковники, — чемно запрошував думний дяк, а сам —з цікавістю позирав на Медже, що боязко спинилася на порозі.
— Дозвольте, пане дяче, по-перше, передати тобі оцю шаблю турецьку від нашого зацного лицаря і гетьмана, Петра Конашевича-Сагайдачного, — заговорив Одинець, перезирнувшись з товаришами, — і оцю бранку-татарку, захоплену в околицях Каффи.
Одинець повільно і урочисто розгорнув зелений шовк, подав дякові шаблю і рухом наказав Медже вклонитися новому господареві.
Боярин узяв шаблю і, як знавець, замилувався чудовим лезом і держаком у самоцвітах, зиркнув і на Медже, потім урочисто і низько вклонився старшині.
— Сердечно благодарю славного гетмана Петра Конашевича-Саадашного за память дорогу и за подарок. Хоть и не те мои года, но если случится брань с неверными, — стану я с этой саблей плечом к плечу с нашим войском на защиту веры и родины. А за память драгоценную спасибо сердечное и низкий поклон. И за татарку — спасибо. Вишь, какая она раскрасавица, — блимнув очима боярин і, щоб не принизити своєї гідності, провів долонею по бороді і заговорив про щось інше.
Медже розгублено переступала з ноги на ногу. З страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато.
Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі — тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля iкон і їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих ризах, наче все покуття було з самого грезету.
Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимось незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.
Про Медже нібито всі забули. Козаки розмовляли з боярином про війну і торгівлю, про англійських, іспанських та голландських купців, що заходили до Білого моря, про турецькі, перські й про татарські каравани. Боярин поважно пестив свою довгу бороду, ніби цілком захоплений розмовою, але його вузенькі, втоплені в щоках очиці пильно оглядали нову бранку-рабиню, безпорадну і всіма забуту. Нарешті боярин покинув гостей, вийшов до їдальні і знаком покликав Медже.
Тут метушилася челядь, готуючи бенкет.
— Отведите ее в кухню. Пусть согреется. Накормите ее кaк полагается, а когда гости уедут, приведите снова ко мне, — сказав він.
Медже сиділа в куховарні і, як зацьковане звірятко, тулилася у куток, а з усіх боків: і від печі, і від полу, і від дверей — дивилися на неї незнайомі обличчя, ахкали, вказували пальцями, тикали в її маграму, у нaмисто, у пофарбоване хною волосся і монети, що прикрашали її шовковий бешмет.
— Ахти, батюшки! Брови-то, брови: точно углем намазаны, — ахкала Дунька, молоденька білявенька ткаля. — А глазища так и горят... Ну, просто — зверюга лесная, — підхопила інша.
— Не зверюга, а ведьма, — авторитетно пояснив Філька-стременний, зухвало тріпнувши кучерями.
I, щоб добре налякати дівчат, почав натхненно брехати:
— Летось ездили мы с батюшкой-боярином в Татарию Крымскую. Насмотрелся я там на них, бусурманок. Все они с нечистою силою знаются. Глянет вот энтакая — как огнем обожжет. И пропал человек: сохнет, чахнет. Смотришь — и в могилу ляжет сердешный. А энта не одну свою крымскую нечисть знает: она и в Киеве побывала, всему казацкому колдовству научилась.
— Врешь ты все, баламут, — не витримала стара Митрівна-економка. — Недаром зовут тебя Филька – язик без костей. Святой город Киев — мать городов русских. Там и обитель святая Печерская, Лаврою прозывается, где мощи нетленные почивают во господе.
Але важко було забити зухвалого Фільку.
— Лавра Печерская — сама по себе, а Лысая гора — сама по себе. А на Лысой горе все ведьмы по ночам на шабаш собираются. Кто на помеле, кто в ступе. Так и летят... Пляшут там, костры жгут. А на кострах человечина варится да зелье разное колдовское — губить православный народ. А татарка среди них, почитай, в самой первой чести. Сам сатана на их гульбища хаживает и с ними, ведьмами, блудодействует. И для колдовства им на память волчьи зубы да кости гадючьи дарит. Вон и у энтой что на шее висит? Сами видите: не одни бусы да деньги, а энти самые дьявольские знаки.
Дівчата спочатку слухали з цікавістю, а потім — з забобонним страхом. Коли ж Філька ткнув у шию Медже, де дійсно висіла на шовковому гайтані перламутрові амулети дуа і якісь звірячі ікла, куповані "на щастя" в циганки Кайтмази, їх страх змінився несамовитим жахом.
А нахабний кучерявий парубок щось торохтів глузливою швидкомовкою і задерикувато й зухвало шкірив свої білі зуби. Медже його не розуміла і тільки безпорадно позирала на нього і на свій ватяний бешмет, кинутий на лаві біля дверей, а парубок все сипав і сипав словами, підморгував і певно збирався створити якесь лихо, коли раптом залунав басовий голос боярина:
— Филька! Митька!.. Куда вас черти занесли, проклятых?!
Челядь шугнула в різні боки, як сполохані горобці, і на порозі з'явився боярин.
— Ну, как: накормили татарку? Согрелась она?
Всі мовчали. Переступали з ноги на ногу, ладні непомітно зникнути, і тільки огрядна літня економка раптом кинулася до боярина.
— Батюшка-боярин!. Милостивец! Не губи ты нас, холопов своих! Не вели с киевской ведьмой из одной миски хлебать! Прогони ты ее, окаянную.
— Ты почем знаешь, что это ведьма? — блимнув очима боярин.
Челядь мовчки — перезирнулася, а зухвалий парубок стояв осторонь, ніби справа його не торкалася. Але баби та дівчата були надто налякані. А Дунька раптом заридала уголос:
— Да как же, батюшка-боярин!.. Она испортить каждого может!.. Никому зря пропадать не хочется!.