Жовтим, тьмяним язичком плавало в диму полум'я скіпки. По закурених стінах шаруділи таргани. Від свині з поросятами нестерпно смерділо. Десь під піччю квоктала квочка, а під лавами чухалися і дряпали підлогу пазурами кошлаті собаки. І, впавши на бараницю, довго кашляла Медже від смороду й диму, чухалася від бліх і блощиць і засипала з байдужим розпачем людини, якій нема чого чекати в житті.
З розмов татар і козаків Медже зрозуміла, що везуть її чи то в данину, чи то в подарунок цареві або якомусь з його вельмож, і з покорою стратенки дивилася на незнайому країну, ще холоднішу від Ляхиcтану куди вже не доходять ані турецькі й перські каравани, ані козацькі чумаки.
Москва виринула з-за сизо-чорних лісів якось несподівано. Все здавалося козакам, що здалеку помітять вони на горах високі вежі, мури й дзвіницю, але ж до останньої хвилини стояли навкруги гаї та ліси і поля, запорошені снігом.
До міста їх не пустили, наказали зупинитися на подвір'ї у передмісті, біля Смоленської застави. Була субота, масниця. І поки подорожні милися в лазні, Петро Одинець з військовими товаришами вирушив пішки до міста. Попереджені гінцем з Путивля, урочисто зустріли їх думні дяки, князь Іван Курбатов, син Грамотін і Сава Романчиков. На вулицях виставили урочисту варту стрільців у чистому одязі, але без рушниць, а в Посольському приказі зібралися бояри на бенкет.
Повернулися вони на подвір'я аж у присмерках, і, поки готували вечерю, Петро Одинець витяг із скрині пишні татарські вбрання і покликав жінок.
— Ось вам подарунок, — сказав він. — Вберіться завтра вранці в оці сукні, заплетіть по-вашому коси. Поїдемо разом з вами до Москви.
Наймолодша з татарок, майже дівчинка, заплакала.
— Ну, от!.. — насупився Одинець. — Чого там!.. У бояр добре жити. Витри сльози та ходімо вечеряти.
За вечерею Медже майже нічого не їла, а потім довго зітхала, крутилася з боку на бік і ніяк не могла заснути. За столом курила і гомоніла старшина про свої справи, а вона потай молилася і благала аллаха повернути її хоч до козацької землі.
Вранці Петро Одинець і двоє полковників поїхали до думних дяків з подарунками від Запорозького війська.
Був сонячний лютневий день. В садках гірським кришталем блищала ожеледь, бурульки іскрилися і мінилися діамантами. Червоногруді снігурі стрибали по снігу і підбирали зернятка розсипаного вівса. Блакитнуваті замети ховали бруд і покидьки московських вулиць. І під ними все здавалося чистим, м'яким, блискучим. Золотим мереживом блищали в небі церковні хрести. І Медже мимоволі замилувалася новою, не схожою на всі інші картиною. Вражало її тільки те, як низько стоїть над обрієм сонце, наче опівдні був вечір.
Попереду козацьких саней бігли скороходи і кийками розганяли людей. Промайнув повз сани Страсний монастир з прозорою філігранню хрестів і чотирикутною рудою вежею над головним входом. Вулиця круто спускалася до Неглінної, і перед козаками замайоріли мури і вежі Кремля. Праворуч і ліворуч стояли двоповерхові боярські палаци з вибагливим різьбленням, з цибулюватими вежами і дахами наметом або з гребінчастими палубами, як на кораблях; ганки з грушовидними колонками, а навколо — сади, наче гаї з гірського кришталю, з-за яких визирав Кремль гостроверхими строкатими вежами, де кожна має свій вигляд, але всі схожі одна на одну, наче ланки візерунчастого намиста... Високий зубчатий мур оперізує їх рудим кам'яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини, а проміж ними де-не-де вилискує на сонці "протазан" чи то самопал вартового. Сани круто звернули ліворуч, і за мить завирував навколо козаків бучний і галасливий Китайгород.
З paнку до присмерків, коли замикали вулиці рогатками, юрмилися тут збитенники та пиріжечники, хлопи та посадські баби, приїжджі та злодії, міщани і стрільці, яким не дозволялося торгувати, служилі люди та скоморохи. Крамарі закликали прохожих до крамниць, жебраки виставляли на показ відтяті ноги і руки, жахливі рани від білої прокази і червоно-синього вовчого лишаю. Вони хапали прохожих за руки, тремтіли і лебеділи на всі голоси. Тут же каліки перехожі співали духовних кантів. Брязкаючи хрестами й залізками, танцював юродивий, і лаялися п'яниці біля царева кружала, поки баби і міщани, хлопи, а іноді й бояри, виглядали, де що впадає їм в око з заморського або місцевого краму.
Де-не-де з темної крамнички вибігали верткі чорноокі хлопчики закликати покупців. Побачивши Медже та інших татарок, вони на мить остовпіли і раптом, забувши все, кинули їм услід кілька безладних слів горловою південною мовою, не зрозумілою ані московитам, ані козацькій старшині. І здригнулася від цих слів Медже і тремтячими руками натягнула фередже, відкинуте з наказу старшини.
— Та їх тут багато, і турків, і татарчат, — говорив своїм супутникам Петро Одинець, — бо ж московити завжди купували у наших ясир. В Путивлі був у нас справжній ярмарок. От тільки ця клята війна припинила торгівлю.
Китайгород залишився позаду. Коні мчали пустинною вулицею проміж садів і ланів, що траплялися навіть у центрі Москви, і раптом зупинилися біля різьблених воріт з іконою під дахом. Скороходи закалатали у ворота, їм відповів різноголосий хор собак, і воротар з низьким поклоном розчинив ворота і знов замкнув їх за гістьми.
Тут жив думний дяк, князь Іван Курбатов, син Грамотін.
Будинок його стояв в глибині, високий і темний, рублений з товстих ялин, з стрімким тесовим дахом. На першому поверсі містилися куховарні и пекарні, комори и челядні. Криті зовнішні сходи вели на другий поверх. Різьблений ганок з барвистими грушовидними стовпчиками ніби закликав до покоїв гостей, а різноколірні шибки в свинцевих рамах блищали на сонці, як самоцвіти.
Челядь упадала навколо гостей, сипала співучою улесливою швидкомовкою і здивовано зиркала на татарок.
— Ходімо, — махнув Медже Одинець. — А ви посидьте. Ми не забаримось.
Назустріч гостям ішов уже сходами сам господар. Хлопи підтримували його під лікті, а він здалеку простягав руки до Одинця, наче зустрічав найдорожчу і найближчу в світі людину.
— Здравствуй, гость дорогой, пан старшина! Вот не ждал, не гадал такой радости! Добро пожаловать, голубчик. Сюда, в хоромы.