— Кто это тут мутит? — гнівно зсунув брови боярин. — Говори, Дунька! Только не ври, не то велю выдрать, как сидорову козу.
— Филька говорит, — схлипнула Дунька. — Защити, спаси, боярин-милостивец! Никому зря пропадать не хочется.
— Опять ты, окаянный язык твой! — тупнув ногою боярин. — Говори, из какого пальца речи срамные высосал?
Філька зухвало тріпнув кучерями:
— Так что ж, батюшка-боярин, я от своих слов не отказываюсь. Статочное ли дело, чтоб в доме христианском некрещенная бусурманка жила, с православными ела-пила да беду накликала. Да лучше с голоду околеть, чем водить с ней хлеб-соль.
— Быть беде, — з забобонним жахом підхопила економка. — Быть беде, батюшка: всю ночь собаки выли, как на покойника. А от кого беде быть-то? Вестимо, от нее, от бусурманки.
Забобонний боярин здригнувся, але він не терпів, щоб челядь вказувала або радила йому, що робити.
— Молчать! — гримнув він на Фільку. — Не твоего это разума дело! И вы, бабы, перестаньте кудахтать. Накормите татарку да позовите попа. Окрестить ее без промедления! Быть тебе, Митриевна, крестной матерью, а дедушке Якову крестным отцом.
І, крутнувшись на підборах, боярин несподівано легкою для своєї огрядності ходою вийшов з челядні.
Всі мовчали.
— Не гоже так, Филька, — зітхнув старий кухар, призначений на кума. — Молод ты, ума не нажил... Баба как баба. И вовсе не ведьма. Рази такие ведьмы бывают!.. Вишь, как напугали сердешную, ни жива ни мертва!..
— Много ты, дяинька, в ведьмах смыслишь, — огризнувся Філька. — Я ихней сестры вон сколько знаю... Вот подожди ночи — не то еще будет.
— Тьфу ты, не к ночи будь помянут! — плюнула економка. — Мелешь ты, мелешь, а чего — неведомо. Малость до греха не довел... Человек ведь она, ну и на чужой стороне... Не смейся, парень, чужой беде — своя на гряде, — додала вона, пов'язуючи голову теплою хусткою. — Ну, пойдем, что ль, бусурманочка. Доченька ты моя названная. Да не бойся: он зубы скалит, а тронуть не тронет. Да и мы не дадим, — всміхнулася вона з несподіваною лагідністю і подала Медже бешмет.
Йшли довго кривими завулками та майданчиками, де тісно побудовані рублені хати іноді змінялися пустирями та кришталевими від ожеледі садами.
Церковка була низенька, крихітна і похмура, про пахла ладаном, цвіллю та воском свічок. Кульгавий п'яничка-сторож запалив піч з мерзлою водою у казані і, коли лід напіврозтанув, виповнив величезну купіль. Тоді піп одягнув щось подібне до грезетового фартуха і загугнявив якихось незрозумілих заклять. Титар підтягував тремтячим фальшивим фальцетом і сунув Медже, Митрівні та старому кухареві запалені свічки. Медже відсахнулася, захитала головою, але титар застромив їй силоміць у пальці липку воскову стеблинку, на якій коливалася, як на обскубаній квітці, одна прозора золота пелюстка. З острахом тримала Медже свічечку, наче отрутну муху чи то тарантула, а другу руку застромила у пазуху і мацала амулети циганки Кайтмази від злих демонів та ворожих чар і в думках молилася Мохаммедові, благала в нього порятунку.
А московский мулла, як про себе прозвала татарка попа, все гугнявив і гугнявив, і читав з великої книжки в срібній оправі, вклонявся жахливим дідам, намальованим скрізь на стінах, і все вимахував жаровенькою на трьох ланцюжках, де куріло деревне вугілля і щось запашне, наче смола з кипарису. Митрівна та дід Яків повторювали за ним якісь слова, поверталися до старих дідів, намальованих над дверима, плювали й дмухали, і все вклонялися і вимахували руками і тикали себе пучками в чоло, і груди, й плечі. Потім московський мулла подав знак, і Митрівна почала скидати з Медже теплий бешмет. Медже спочатку покірливо розстебнула його, але — коли стара почала роздягати її по-справжньому, раптом запручалася і затріпотіла в її руках впійманою ластівкою.
— Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! — вигукувала вона з розпачем.
Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.
Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.
Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.
Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.
— Ну, как — окрестили? — спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.
-Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! — цокотіла Митрівна. — Меланьею назвали сердешную.
— Добро, — урвав боярин. — Обучишь ее говорить и молиться по-нашому, как полатается крестной матери. А покамест — ступай.
За вечерею Медже прислуговувала бояринові. Потім Митрівна відвела її до світлиці, де жарко натопила грубу, і тільки крижані візерунки на шибках нагадували про зиму та мороз. Змучена всім пережитим, Медже звалилася на лаву і одразу заснула. Бачила вона уві сні Чабан-Таш, ніби спить вона у Ахметовому човнику, Шафіге розпалює на березі багаття, смажить свіжу рибу і, вихопивши з вогню палаючу головешку, підходить до неї і кличе вечеряти...
Медже розкрила очі. Над нею стояв боярин з високою восковою свічкою і світив їй просто у вічі. Медже рвонулася підвестися, але пригадала, що вона в самій сорочці, і натягла на себе повстяну ковдру, шукаючи очима бешмет.
— Не вставай! Не вставай, Меланьюшка, — всміхнувся боярин, і голос його бринів ласкаво й співуче. Він поставив свічку на дзиглик, сів біля Медже і поклав їй руку на плече.
— Да не трепещи, красавица. Вишь, как дрожишь, точно пташка в тенетах, — приказував він. — Ну, как нравится тебе твое новое имя, — Меланьюшка?
Медже несвідомо зрозуміла його і заперечливо хитнула головою.
— Мене Медже зовуть. Я — Медже, — тикнула вона себе в груди, щоб він зрозумів.
Боярин всміхнувся.
— Была Медже, а теперь Меланьюшкой стала. Окрестили тебя. Христианка ты теперь, православная, от нечисти очистилась Магометовой.