А кир Єлисей вів далі, одверто і щиро. Він знав, що машталір глухий, а сани з келійниками та капітулою відстали або мчать десь попереду, тому нема чого хитрувати або говорити натяками.
— Взимку я посилаю братію з іконами, з чотками та іншим крамом по селах. Я накажу їм проповідувати. А що я накажу, то вони й казатимуть. Ось тобі перші дріжджі, щоб зашумувало поспільство. А ти пристосуй кобзарів та старців з старечого цеху. І чумаків, бо чумаків слухають більш від усіх інших. Можна буде і книжок надрукувати і малюнків проти католицтва. От, наприклад, отець Захарія Копистенський кінчає друком велику книжку "Про віру". Хороша книжка! І враження зробить чимале. З боку догматики вона вичерпна. Але шкода, що нема кому написати про унію з державного та громадського погляду... Нема в мене таких людей. Монах на це не придатний, а мені особисто ніколи, та й незручно. А така книжка он як потрібна, — провів він пальцем по горлу, — мали б що читати державні мужі, посли, сенатори, бурмистри та прокуратори. От би розповісти їм докладно, як єзуїти обдурюють нашу молодь. Через цих клятих єзуїтів усі багатирі незабаром стануть католиками, а від самого хлопства ситий не будеш. Та й до інквізиції готують вони нове поле. У, кляті! Як подумаю, скільки вони наробили нам збитків.
— Мабуть, і мене запряжеш у цю справу? — іронічно спитав Сагайдачний.
— І запряжу! Їй-бо, запряжу! Зима довга: до весни вистачить часу. Та ти не смійся, бо перо іноді так влучить і поранить, що людина і не очуняє.
Сагайдачний знизав плечима, а Плетенецький, удаючи, ніби не бачить його руху, розвивав і розвивав свої плани. Це дратувало Сагайдачного. На мить спалахнув він цікавістю і згас. І бурхлива енергія Плетенецького вже знов дратувала його, як лікареві поради, коли хворий відчуває свою рокованість.
— Ет, кире Єлисею, — не витримав він, — я пожартував, а ти... Навіть слухати гидко.
Плетенецький уважно зиркнув на свого супутника і ляснув його по плечу:
— Та й я жартую. Авжеж жартую, бо все на світі робиться жартома... І війни починають жартома, і людей засуджують на страту, і міста підпалюють жартома. І жартома голота позбавила тебе булави. Але я бажаю, щоб цьому поганові жартові швидко прийшов кінець. Ось і ти пожартуй тепер з голотою, щоб повернути собі булаву.
Плетенецький договорив це так серйозно, що Сагайдачний не став сперечатися. Мовчки смоктав він свою люльку, слухав, і жовчна усмішка кривила його, вуста.
А Плетенецький говорив все з більшим захопленням.
— Ми виженемо панів та папежників геть аж за межі Київського; Волинського та Брацлавського воєводств. Відберемо в них Галичину з Буковиною та гірські полонини. Де житиме хоч єдиний русин — там міцно стоятиме наша віра, наша влада. Братську школу перетворимо на академію. Ми збудуємо міцні фортеці і міста, прокладемо торговельні шляхи на схід і на захід, а в Печерській оселі вчені монахи стежитимуть за рухом твоєї переможної колісниці і писатимуть літопис твоїх перемог.
— Але ж голота? Хлопство? Що воно дістане у тій боротьбі? — роздратовано нагадав Сагайдачний, щоб охолодити промовницький запал свого супутника.
— Про це не турбуйся. Декому і земельки дамо, і худоби, але бунтівників потім самі приборкаємо. Вже як була розбещена печерська братія, тепер вона й не писне. Міцна рука — підвалина ладу, — додaв кир Єлисей і виглянув з візка.
Дорога йшла весь час лісами, де-не-де переріза ними болотистими річками, притоками Дніпра і Тетерева. Рідкі селища потопали в дрімучих лісах, і, поки сани мчали їх кривими вулицями, довго бігли за ними і гавкали кудлаті собаки, і дітвора вибігала з воріт у довгих полотняних сорочечках і низько вклонялася проїжджим, зиркаючи на них цікавими і трохи наляканими оченятами. І знов поринала дорога у пущі, припорошеній пухкими снігами та інеєм.
— Оці ліси продав я на попіл, а землю заселю втікачами. Хай орють. Із збіжжя корисно горілку гнати, пояснив Плетенецький.
— Та навіщо тобі стільки попелу? — здивувався Сагайдачний.
— Вивозити за кордон! Там його треба до чорта: і полотно білити, і сукно мити, і мило варити, і на вироблення скла та фарфору. Не так, як у нас, де попіл потрібний тільки на порох. От, до речі, друже: доведеться тобі подбати про порох. Доручи цю справу мені. Та й, рудні мої тобі згодяться, і гамарні. Добре озброю я твоє військо, бо коли я вже до чого візьмуся, то закипить у мене робота, наче казан на вогні.
— Ні, кире Єлисею. Залиш. Не пара я тобі поки що, — гірко вирвалося в Сагайдачного. — Роби своє, а я... Не можу я зараз нічого діяти. Я наче непохований мрець: бачу, чую, а ворухнутися не можу.
— Хороший мрець! Кинь, гетьмане! Так, так, гетьмане, а не полковнику, бо ти мусиш знову гетьманувати. Навіть жінка ніколи б так не скорилася долі! Де твоя гордість?! Де самолюбство?! Вигнала тебе голота, так постав її навколішки, примусь чоботи собі цілувати і благати прощення. Ось як треба діяти, а не лягати у домовину живцем...
Але Сагайдачний тільки ще раз мовчки знизав плечима.
Сутеніло. Вечірні тіні лягли в замети синіми сувоями, а навколо все стояли руді стовбури сосен і вузлуваті дуби в іржавому осінньому листі, припорошені памороззю. На останній зупинці довго не було коней, потім знов їхали глухими пустинними пущами, де тільки де-не-де мигтіли зелені вогники вовчих очей.
Пізно вночі, коли перегукувалися в поснулих селах другі півні, вилетів візок на берег Тетерева. За хитким мостом розсипалися по узгір'ю білі мазанки Радомишля, але жодний вогник не блимав у вікнах під сніжними шапками стріх. Сани звернули вбік і помчали до монастирського фільварку. Там вже чекали грізного архімандрита.
На дворі і коло воріт юрмилася темна купка людей, зливаючись у місячних присмерках в чорну пляму. І коли сани з розгону влетіли у ворота, всі голови схилилися під пастирське благословення. Архімандрит, не дивлячись, махнув над ними чорним крилом рукава, не відповів на привітання і увійшов у будинок отця Паїсія, управителя маєтками Печерської оселі. За Плетенецьким дріботів сам Паїсій, худорлявий недолугий монашок. Він ледь-ледь досягає Плетенецькому до плеча. Крисячим хвостиком закручувалася у нього на потилиці мізерна кіска, комір засмальцьованої ряси припорошився лупою; на кінці гострого носа висіла буйна прозора крапля. Паїсій або забігав наперед і запобігливо зазирав архімандритові у вічі, або відвертався і затуляв рот долонею, щоб кир Єлисей не почув горілчаного духу, погано замаскованого часником.