— Ану, панські хлопи, геть з дороги! — гримнув він, втягуючи голову в плечі.
Одним рухом вивернув він здоровою рукою цеглину з церковного підмурка і вдарив нею по замку.
— Стій! — кинулися до нього литвини. — Не можна! Пан не дозволив!
— А?!. Не дозволив? То я дозволяю! — ахнув він вдруге по замку так, що цеглина розламалася, як сухар. — Ану, хлопці, тягніть сюди швидше попа! Литвини кинулися до Коржа, схопили його за лікті і повисли на ньому, але Корж, хоча й каліка, струснув їх з себе, як дітей, і шпурнув другу цеглину в Ровіцького. Ровіцький впав, заливаючись кров'ю.
— Сину! Сину! Що створив єси?! — пополотнівши, скрикнув піп, якого чи то підтримували під пахви, чи то тягли до церкви п'яні поїжджани.
Литвини на мить відступили, потім всі разом кинулися на Коржа, але Корж вихопив шаблю і, ставши спиною до дверей, зустрів їх такими блискавичними випадами, що, не діставши ані дряпка, звалив ще двох.
— Бий литвинів! — ревнули тоді поїжджани і кинулися на них.
Вмить церковний ганок зник під повіддю сиверян. Це була одна хвиля баранячих шапок, кожухів і білих свитин, і жменька литвинів розтанула в ній. Розлючені сиверяни кинулися до дверей, зірвали замок, вдерлися в церкву, тягнучи напівмертвого від жаху попа. Ані дяка, ані титаря не було. Поїжджани самі запалили лампади і свічки, витягли на середину аналой і, коли біля ганку зупинився поїзд нареченої, вдарили урочисто шлюбного співу.
Свенціцький ховався за парканом біля церкви з другим, більшим загоном литвинів. Один з дозорців примчав до нього, чудом врятувавшись від козаків. Без шапки і свити, закривавлений, розповів він про загибель Ровіцького. Свенціцький пополотнів. Коліна його зрадливо затремтіли, але треба було за всяку ціну поновити свій авторитет перед Сиверою і, головне, перед паном Бжеським. І хоч як бажалося втекти і сховатися за міцні замкові мури, він зібрав всі сили, всю рішучість, на яку спроможна була його мізерна душиця, і наказав:
— Будьте напоготові. Тільки-но розпочнеться вінчання — оточуйте церкву.
Як вовки, що чатують у балці на здобич, притаїлися вони за лісою, вкритою білою запоною метелиці, і коли поїзд нареченої зупинився біля ганку і зникла вона з своїми дружками і свахами у темному отворі церковних дверей, Свенціцький схопився на ноги і вигукнув тремтячим фальцетом:
— Вперед! Нікого не випускати живим!
Тільки не знав пан управитель Янек Свенціцький, що на дзвіниці чатував старий пасічник Чмель, щоб зустріти молодих урочистим благовістом. Підсліпуватий, старий був пасічник, але второпав, у чому річ, і, коли литвини кинулися до церкви, лунко і моторошно вдарив на сполох. Зрозумів і молодий Килинин брат, що залишився стерегти коней. Одним рухом чиркнув він посторонки і, скочивши на сиву від паморозі коняку, помчав по допомогу.
Бжеський добре пообідав і пішов відпочити. Хуртовина не вщухала. Рипіли віконниці у замку під її буйними нападами. Вітер тонко і тоскно висвистував у комині.
Пан Бжеський з насолодою випростався у м'якому і теплому ліжку, уявляючи собі, як моторошно й холодно зараз в степу. Потім пригадав спритну пораду пана пробоща, допіру куплених сірих коней і задоволено посміхнувся. Сон м'яко огортав свідомість. На мить почулися дзвони. Бжеський здригнувся, хотів розплющити очі, та не зміг.
"Примарилося... Замкнули ж, запечатали... Хто там дзвонитиме, коли у церкві не правлять".
Вітер міцніше сіпнув віконниці, шпурнув сухим снігом, рвонув їх, ніби хотів здерти з завіс, але роздумавши, байдуже свиснув і помчав у сніговійному танці, і зник десь у степу. Знову вдарили дзвони, та Бжеський вже нічого не чув. Він солодко й мирно спав. Рожева щока його потопала в подушках, ледве прим'явши вус.
Бачив він уві сні веселу Варшаву, масницю. На сірих конях, куплених у Байбузи, мчить він Краківським передмістям у відкритих різьблених санках. Назустріч мчать утриконь ряджені в химерних личинах і на повному скаку точать з барил, встановлених на санях, піняве пиво. Пиячать і супутники Бжеського у строкатих, пишних вбраннях і шпурляють порожні кухлі у вікна будинків. З брязкотом і дзвоном розбиваються шибки; волають міщани, дівчата і хлопи.
— Так!!! Та-ак!!! Бий!!! Бий!!! — вигукують над вухом пана Бжеського два опасисті шляхтичі в іспанському одязі.
І раптом струмінь морозу вдаряє в обличчя Бжеському разом з чимсь мокрим і важким.
Бжеський розплющив очі. Ніч, темрява. Тільки вікно з гострою шпильчастою аркою ледве синіє місячними присмерками, а з розбитої шибки жене хуртовина сніжинки, і білою парою клубочить в спочивальні мороз.
— Що за чортівня! Остапку! Степанку! — схопився Бжеський.
А надворі щось реве. З гуркотом і тріском шпурляють у двері і вікна каміння. Дзеленчать шибки, а гупання важких кутих залізними підковами чобіт струшує замкові мури аж до підвалин.
Бжеський босоніж підбіг до дверей, визирнув на сходи. Лайка, прокльони стали чутніші. Бжеський здригнувся. Він вже не кликав челядників. Він сам шукав тремтячими руками кресало і лойову свічку і намацував під ліжком босою ногою свої теплі чоботи.
Нарешті, двері піддалися. Розлючена юрба кинулася у замок, як річка, що прорвала греблю. Затремтіли вогники сухих скіпок, каганці і церковні свічки.
— Виходь, собако! — волав Корж, вимахуючи келепом. — Все'дно не помилуємо!
І Бжеський чув. У чоботях на босу ногу і в коротенькій хутровій куртці, він розчинив вікно, щоб вистрибнути на двір з другого поверху. Старий Чмель стояв на дворі. Він бачив, як перекинув пан Бжеський ногу через підвіконня, як намацав чоботом карниз, коли раптом вікно освітили зсередини і чиїсь руки схопили Бжеського під пахви і рвонули в кімнату.
"Тепер не втече", подумав старий Чмель і перехрестився.
У вікні невиразно копирсалися чиїсь чорні силуети, над ними гойдалися сірі тіні...
Дзенькали розбивані шибки, тріщали двері, віконниці, важко гупали чоботи, а з вибитих вікон поповзли сірі пасма диму. Вітер з висвистом шматував їх і розвіював у вирах сніжної куряви, але дим гуснув, клубочився темною хмарою, і незабаром стрілчасті склепіння замка обарвилися загравою.
А старий Чмель все стояв на дворі і дивився на замок. Пробігали повз нього парубки і козаки, тягли клунки і лантухи збіжжя, гнали воли і коні, хортів та отари овець або, з піднесенням помсти рубали все, що потрапить під руку.