Господар був ні живий ні мертвий. Очманілими очима дивився він на Свеиціцького і розгублено мимрив:
— Та як же його було не пустити, пане, коли ж це його хата? А тепер він...
— Цить, пся крев! Я тебе навчу шанувати панську волю, — урвав його Свенціцький і знову звернувся до Коржа:
— А з тобою, хаме, я ще поквитаюся! Я витисну з тебе всі толоки й данини за півтора року! Завтра ж на фільварок чистити панські нужники!
— Чисть їх сам, коли треба, — скипів Корж. — Раз відшмагав тебе, як паршиве цуценя, та, певно, мало такому дурневі!
Сиверяни тихенько охнули. За півтора року відвикли вони від сміливих розмов, і гостре Коржове слово їх налякало. Вони похнюпилися, уважно дивилися на свої чоботи і не відгукувалися жодним словом, поки Свенціцький вищав щось плутане й недоладне.
А Корж вийшов з-за столу, похитуючись на нетвердих ногах, і сказав йому тихо і загрозливо:
— Геть, Сопле, з хати, поки цілі кістки! Ось тобі панські нужники!
І ткнув йому дулю під ніс.
Свенціцький у нестямі замахнувся на нього нагаєм, та не вдарив, відступив.
— Почекай! Пригадаю я тобі все!.. Все! — люто просичав він. — І вам теж! На порох зітру, зажену аж у пекло! — вискнув він з порога і так грюкнув дверима, що з мисника впали і розбилися два глиняних глечики.
Мовчали зніяковілі гості. Стояли, як у лісі дуби, міцні, вузлуваті. Швидке тупотіння коня загупало під вікнами і розтануло в тонких співах метелиці. І стало так тихо, що, було чути цвіркуна на печі й потріскування головешок, що розпадалися на червоне вугілля.
— Ой, що тепер з нами буде! — заголосила Килинина мати і випустила з рук казан. — Ой Даниле, Даниле, загубив ти і себе, і нас!
Гості зарухалися, загомоніли, а козаки оточили Коржа:
— Що й казати, друже, накоїв ти лиха. Давно ти тут не був, нічого не знаєш... Взяли вони нас в обценьки. Нема де й кинутися.
Але флегматичний Данило знову спалахнув:
— Так вам і треба, боягузам! Вірно каже це гаденя: хлопи ви, а не козаки!
— Спробуй з ним сперечатися, коли в пана дві сотні литвинів. Ще й замок з арматою! — зітхнув Данилів тесть.
— А вас скільки? — презирливо кинув Корж.
— Та сотня вояків, та діди, та молодиків ще з півсотні.
— А слободян? А викотців забув?! Хіба пан Бжеський з Соплею не залляв їм сала за шкуру?! А його хлопів з Польщі?
— Тю!.. Знайшов на кого покладатися: вони люди залякані і покірливі. Справжні шкапини.
— Самі ви шкапини нещасні! Затюкані цуцики, а не козаки! — гримав Корж, розпалюючись власною люттю. — Шаблі в людей взялися іржею! Кожному нахабі ладні руки лизати! "Нужники чистити"! Та кращого ви й не варті! Плюну! Піду! Чорт із вами, і з хатою, з усім, аби не жити тут та нічого не бачити!
Гучний жіночий плач урвав Коржа. Забута всіма Килина повалилася на лаву і завила, заголосила вискубуючи собі волосся, як плакальниця на похороні.
Але Корж був надто обурений.
— Що ж ви гадаєте, що я через жінку перетворюся на хлопа?! Та коли б геть уся Сивера повстала враз на Бжеського, ніякий замок не втримав би! Та хіба справжні козаки дивляться на якогось там Бжеського?! Ось побачите: пожене він вас на панщину, як отарі овець. І ви станете хлопами саме тоді, коли люди підуть палити фільварки і повстане поспільство здобувати волю. Ось тоді й побачимо, хто буде дурнем.
— Ой лишенько!.. Ой, що тепер зі мною буде?! Ой, згубили мене тато із мамою!.. — голосила Килина.
Та ніхто не звертав уваги на її розпачливі зойки.
Тільки старий Чмель виступив з купи гостей і поклав Коржеві руку на плече:
— Чекай, Даниле! Чекай! Правду ти, голубе, кажеш, та не в слушний час. Хіба ж так можна? Час їхати до церкви божої. Панотець вже чекають на вас, а ти... Де це чувано, щоб весілля не дограти?.. Одружишся, тоді й за шаблю. Хіба Килина тобі заважатиме?
Корж озирнувся, ніби очуняв, і зніяковів.
— Справді, панове... Та чого ти, Килино? Наче на похороні, — торкнувся він нареченої. — Запрягайте коні, хлопці. А я їду наперед.
Янек Свенціцький мчав сніжним шляхом і тремтів від обурення. Він ладен був сам себе вбити за те, що не зарубав на місці Коржа.
Відступив, злякався перед усією Сиверою, як цуценя, як полохливий заєць. І коли б ще сам на сам... Зриваючи лють на коневі, шмагав він його з усієї сили, і кінь спочатку мчав галопом, а потім перейшов на кар’єр і летів, шарахаючись перед кожним пеньком, переляканий безпричинною люттю їздця.
Шлях був рівний, ледве підмерзлий і засипаний пухким снігом. Вітер бив в обличчя, колов щоки Свенціцького сніжинками і морозом.
— Почекай!.. Помщуся!.. Скараю на горло! Спалю!.. — уривчасто кидав він у сніговійний степ.
Придорожні дуби мчали повз нього димно-сірими примарами і танули у вихорі метелиці, а назустріч випливали з-за білої снігової запони інші, щоб також розтанути десь позаду. Кінь хропів, розпластавшись у повітрі в дикому хмільному розгоні. Сніг летів з-під копит.
Потроху ритмічний гін коня почав заспокоювати Свенціцького. Гарячковим вихором мчали думки. Він шукав способу помститися так жорстоко й остаточно, щоб Корж вже ніколи не зміг ані знущатися з нього, ані навіть сподіватися на помсту. А разом із Коржем треба назавжди відбити охоту у сиверян опиратися волі пана управителя Яна Свенціцького. Краще за все довести панові Бжеському, що треба зігнати сиверських козаків з землі, як позганяв їх Вишневецький з Лубенщини, а потім заселити Сиверу польськими викотцями. Тоді не залишиться тут нікого, хто наважився б зняти руку на пана управителя, як не залишиться й свідків нахабної поведінки Коржа.
Такий план вподобався Свенціцькому. Він став докладно обмірковувати, як підфарбувати своє оповідання про події на хуторі, щоб краще вплинути на пана Рогмунда, — а кінь, запалений несамовитим гоном, перейшов спочатку на короткий галоп, а потім затрусив нерівною риссю. Сухий колючий сніг шмагав обличчя Свенціцького, сипався за комір, леденив руки, і Янек тільки тепер помітив, що забув рукавиці на хуторі.
Назустріч пану Свенціцькому швидко й рівно мчали сани пана Бжеського.
Пан Бжеський повертався з пробощем Маєвським від Байбузи, де купував собі коней. Побачивши Свенціцького, він здивовано підвів брови й міцно натягнув сині шовкові віжки.